РОЗДІЛ 7. НЕ ЗАПЛЮЩУЮЧИ ОЧЕЙ

— Як я буду розмовляти з ним, Анжей? — спитала Мадлен.

— Ти будеш говорити вголос. Я йому суворо заборонив читати твої думки, щоб тобі, не дай боже, не нашкодити. Він буде свої відповіді думати, я їх чутиму і перекладатиму тобі.

Ми вже підіймалися на пагорб, темно-фіолетовий верес хрупотів і ламався під нашими чоботами. 

Я взяв її за руку:

— Не хвилюйся, Мадлен. Усе буде добре. Налаштуйся на це.

Але її рука не тремтіла. Вона була справжнім бійцем.

— Я не хвилююся, Анжей.

Ми спустилися з пагорба до осушеного мною болота. Воно вже почало заростати травою і блідими бежевими та світло-рожевими квітами.

Рослинність перед болотом поворушилася, і з неї піднявся куб червоного електроліту. По щіточці моху на умовній голові О-га пробігла ледь помітна хвиля, а білі бутони розкрилися й огледіли нас своїми мерехтливими тичинками.

— Вітаю людину Анжея. Вітаю людину Мадлен, — пролунав у мене в голові глибокий густий голос. Я повторив для Мадлен.

— Вітаю вас, О-га, — сказала Мадлен. — Я б хотіла…

— Сині аркуші, — перебив її О-га. Я повторив уголос і додав від себе:

— Мадлен, вибач, я повторюватиму за ним синхронно, навіть якщо він тебе перериватиме. 

— Добре, — кивнула вона. — Що ви маєте на увазі? Які сині аркуші?

— Навіщо людина Мадлен питає? Людина Мадлен знає, про що каже О-га.

Мадлен помовчала і, на мій превеликий подив, сказала:

— Так, я знаю.

— Сині аркуші болять людині Мадлен, — я зі здивуванням почув співчуття у беземоційному важкому голосі. — Болять дуже сильно. Так само, як людині Анжею болить маленька дівчинка.

Я озвучив, але додав від себе вголос, щоб Мадлен також чула:

— О, я тобі казав сто разів: не болять мені жодні маленькі дівчинки.

— Болять, — заперечив О-га безапеляційно. — Але дуже глибоко. Людина Анжей не хоче відчувати. А людина Мадлен відчуває сині аркуші тут і зараз. Вони її ріжуть, вони їй печуть. Дуже боляче.

— О-га, якщо ви знаєте про мій біль, то чому ж переконували людину Анжея, що я не маю стосунку до цієї історії? — спитала Мадлен, нахиляючи лоба, і вдарила тупим носком білого чобота в сухий ґрунт.

— О-га відчув біль людини Мадлен щойно і не може зрозуміти причину. Чому людина Мадлен прилетіла на Е-о і залишилася там, також незрозуміло.

— Е-о — це він так називає Тонтон-18, — пояснив я.

— Добре, О-га, давайте повернемось до питання причин пізніше. Я прошу вас розповісти про те, що відбулося п’ять років тому на Е-о, — тепер Мадлен дивилася на О впритул. Її обличчя крізь шолом я, звісно, не бачив, але відчував, як О-га буравлять пекучі сині промені.

— П’ять циклів тому на планеті Е-о е-у О-га розмовляв з чотирма людьми. Але вони не чули. Е-у О-га вплинув на їхню темну кору своїм ментальним випромінюванням. Е-у О-га сподівався, що вони зможуть чути його. Але людина Ганс, людина Мішель і людина Бернард все одно не почули. Проте почали змінюватись.

О-га замовк і поворушив мохом та квітами. “Ох, довбешко!” — подумав я у другому потоці, так, щоб він мене не почув. — “Ну хіба можна їй таке казати?! Я відчуваю, що мох вона з твоєї дурної голови у кінці зустрічі повисмикує!”

Але Мадлен розпитувала далі, зберігаючи абсолютний зовнішній спокій:

— О-га, що таке ментальне випромінювання? 

— Немає слів для пояснення. Поле. Промені, яких не бачать очі. Вони не для очей, вони для темної кори головного мозку.

— Що зробили промені з людиною Гансом, людиною Бернардом і людиною Мішелем? — швидко спитала Мадлен.

— Навчили їх рухатися назад по нитці.

Мадлен спантеличено подивилася на мене.

— О, поясни, що за нитка? – перепитав я.

— Нитка з намистом, — уточнив він, вочевидь уважаючи, що це пояснення вичерпне.

— От тепер мені все зрозуміло, ага. О, давай більш докладно. Що за нитка, що за намисто?

— Людина народилася — з’явилася намистина. Людина росла — росла намистина. Людина померла — намистина нанизалася на нитку і залишилася, — пояснив О спокійно.

— Про яку людину ви зараз розповідаєте, О-га? — спитала Мадлен.

— Про кожну.

Ми з нею переглянулися.

— О, ти хочеш сказати, що будь-яка людина залишає після себе таку намистину?

— Так. Інші е-у називають це відбитком. О-га називає це намистиною. О-га вивчає історію людей, рухаючись по нитці назад і розмовляючи з намистинами.

— І людина Мішель… — почала Мадлен, але О перебив:

— Людина Мішель, людина Ганс і людина Бернард також навчилися рухатися по нитці назад. Кожен посунувся на різну відстань.

— Чому? Від чого це залежить? – спитав я.

— Від дози опромінення.

— Поясни.

— Людина Ганс отримав малу дозу, відсунувся недалеко. Це була проба. Людина Бернард — отримав більше і відсунувся далі. Людина Мішель — набагато, багато разів більше за всіх. Але потім сталося незвичайне. Несподіване.

— Що саме, О? — мене вже трохи підкидувало, а О з Мадлен зберігали абсолютний спокій.

— Вони не поговорили з намистинами, вони зняли їх з нитки і взяли собі. З’єднали свої відбитки з відбитками інших людей.

— У який спосіб?! – вигукнули ми з Мадлен хором.

— Уві сні. Усе важливе відбувається з людиною уві сні. Якщо людина не хоче, щоб подія відбулася з нею, вона має існувати, не заплющуючи очей.

— О-га, скажіть, які відбитки вони взяли? — спитала Мадлен. Мені здалося, що її голос трохи змінився.

— Людина Ганс узяв відбиток людини Ганса, але маленький. Людина Бернард узяв відбиток людини Колетт. Людина Мішель узяв відбиток первісної людини И.

Мадлен поставила питання, яке палило і мучило її п’ять років:

— Чому людина Мішель постраждав так сильно, набагато більше за інших?

— Страждання було випадковим. Неочікувана шкода, — відповів О рівно, але знову в його низькому голосі мені почулося співчуття.

— Чому ви опромінили його сильніше за інших, О-га? — випитувала тим часом Мадлен. Тепер я чув явно, як тремтить її голос.