РОЗДІЛ 6. У ДОРОГУ!

— Привіт, Анжей. Що в тебе сталося? Ти не захворів? Ти чого такий скуйовджений? — спитала Мадлен, дивлячись на мене питально і з тривогою з центрального корабельного екрану.

— Не захворів я. Я щойно з чорної діри. Трохи прорахувався, поспішав, бач. Ледь виліз. Горизонт не пропускав.

— А чого ти діру до нас відкрив просто біля системи Тонтон? — спитала вона не дуже задоволено. — Можна ж було через стандартну вузлову ділянку.

— Не можна було! Мені треба було терміново. Я ще годину тому, за еталонним, звісно, часом, ніжився в ліжечку на Калу, і от я тут, — я глянув повз Мадлен у телескопне вікно на залишки штучної чорної діри, які швидко розсмоктувались. Самої чорної діри я, ясна річ, не бачив, на то вона і чорна, що видиме світло, знаєте, не може звідти вийти, от і не видно нічогісінько. Але цього разу вона в мене потрапила у газо-пилову хмарину, яка відбивала промені зірки Тонтон. Отже, я спостерігав, як хмарина повільно всмоктується сама в себе. Було дуже красиво, але у мене не було ані часу, ані настрою, щоб помилуватися довше.

— Ти дивись на нього! — сплеснула руками Мадлен. — Тобі хто дозволив дірки свердлити біля нашої системи, бешкетнику?!

— Слухай, Мадлен, — я був настільки стурбований, що навіть на звичну жартівливу сварку сил не було, — я заходжу на посадку, через сорок хвилин буду в себе у будиночку. Приходь із Фредом, вислухай мене, а потім, може, і не захочеш мене лаяти.

— Добре. Але у тебе точно все в порядку?

— Так. У мене все добре. Мадлен, не питай, нічого зараз не розповім. Просто повір – це важливо.

Видно було, що їй дуже хочеться розпитувати мене далі, але вона сказала тільки:

— Через сорок хвилин будемо у тебе в будиночку, — і відключилася.

Я почав повільний спуск на Тонтон-18, який сьогодні дратував мене, як ніколи раніше. 

Я весь час гарячково розмірковував, як їй зараз розповім те, що почув від О-га. І водночас думав про Ані. Мене мучило неспокійне сумління.

Я згадував, як прокинувся вночі, як бігав навкруги ліжка, затримувався, вдивлявся в неї і не міг зробити вибір. З одного боку: я так рідко до неї прилітаю. Давно не був. Погостив всього лише два дні. Голим оком видно, що їй цього мало. Мені цього мало!

І отак полетіти, навіть не попрощавшись?! З іншого боку… Я зупинився і подумав про Мадлен. “Вона плакала цілий рік, Анжей”, — згадав я фразу з листа Фреда. Як можна не повідомити її, і то негайно, що з’явилася чи, принаймні, замайоріла на горизонті відповідь на питання, що відбулося на Тонтон-18 п’ять років тому? Хто знає, може, ця відповідь поверне їй її Мішеля? Як можна їй не сказати?! Чекала п’ять років, то почекає додаткових пару місяців? “Вона плакала цілий рік, Анжей…”

Я ще раз зупинився і вдивився в Ані, яка солодко спала, стискаючи кулачок, щоб серіали уві сні були без реклами. О, ні! Вона не буде плакати рік. Скоріш за все, вона не буде плакати взагалі. Прочитає записку, яку я їй залишу, жбурне сувій в стіну, вигукне: “От же ж паршивець чорнявий!” І вже ввечері піде на танці у гучній компанії.

Зараз я згадував ту записку і докоряв собі за неї, і лаяв себе останніми словами. “Мила Ані! Обставини склалися таким чином…” Видалив. “Дорога Ані! Я змушений…” Видалив. “Пташечко моя співоча!...” Я з серцем вдарив по блакитному напису “посадка”. Залишив найгірший варіант!

Корабель, позбавлений моєї пильної уваги, так присів на поверхню, що в мене стукнули зуби, а Ружа сказала:

— Ваш емоційний стан не відповідає нормативному емоційному стану пілота, пане Анжей. Керування космічним транспортним засобом може бути небезпечне. Перемкнути на автопілот?

— Ми вже сіли, якщо ти не помітила, — відбуркнув я.

Ружа ображено замовкла. Я хотів попросити вибачення за свою різкість, але вирішив, що якось іншим разом. Не до Ружі зараз.

Я швидко натягнув скафандр, вийшов з корабля, заблокував його та пішов, а потім побіг до захисного купола бази Тонтон-18. Уже за п’ять хвилин я був біля свого будиночку. Перед дверима стояла невелика жовта коробка. Я схопив її і похапцем забіг у шлюз, сам не свій від непокою. 

Нарешті, після усіх нудних дезінфікуючих процедур я опинився всередині. Вочевидь, ніхто сюди без мене не заходив, тому що розгардіяш був рівно такий, яким я його залишив. Я хотів було прибратися, але не встиг, бо біля голографічного обладнання заблимала жовта лампочка.

Я натиснув на «прийом», і з сяйва з’явилися Фред і Мадлен. Фред сказав, потискаючи мені руку:

— Привіт, друже. Що в тебе сталося? На тобі лиця немає!

— Він через чорну діру проліз, — пояснила Мадлен.

— Та ну?! – здивувався Фред. – Скільки ж для тебе часу минуло?

— Привіт! Цього разу винятково пощастило: чотири з половиною хвилини. Коротко кажучи, я на Калу довше свої штані шукав та застібав, ніж до вас сюди летів, — відповів я швидко.

— А чого ж ти так поспішав? – Фред озирнувся, шукаючи, куди б сісти.

— Сідайте сюди, — я скинув свою куртку зі світлого диванчика. — Зараз усе розповім. Що це за коробка, Фред? Перед дверима стояла.

— Це тобі подарунок від Ганса. Він дуже засмутився, що ми не взяли його з собою, — відповіла Мадлен, сідаючи поруч із Фредом.

— Я йому подзвоню на п’ять хвилин, коли з вами порозмовляємо, — сказав я. — Думаю, що більше часу не буде.

— Та що ж сталося? — спитала Мадлен.

Вони  стривожено переглянулися. Я поклав коробку на стіл, сів у крісло і захрупотів пальцями. Моя напруга передалася і їм: Фред почав нервово водити пальцем по своїй куртці. На ній, синхронно з його рухами, з'являлася і зникала застібка. Мадлен шарпала синій поясок домашньої сукні й дивилася на мене, не відриваючись і не моргаючи.

— Мадлен, ти розповіла Фредові про О-га? Те, що я тобі розказав?

— Так, — відповіла вона.

— Так, я все знаю, — підтвердив Фред. — Записи, правда, тільки почав слухати. Це щось неймовірне. Для світової науки…

— Хай їй грець, тій світовій науці! — перебив я. — Це стосується нас. Вас. А якщо конкретніше, Ганса, Бернардетт і Мішеля.