РОЗДІЛ 5. СНОДІЙНЕ

— А якщо б ти програв? — спитала Ані.

— Що програв? — відповів я з повним ротом.

Ми сиділи у неї на кухні та снідали. Тобто снідав тільки я, а вона сказала:

— Так пізно, що я вже краще за годину пообідаю. 

Тож вона сиділа на столі, у білосніжному ранковому халатику (де людина бере настільки коротке вбрання, хотів би я знати?) і гойдала ногами.

— Годі дивитися на мої ноги. Відповідай! — вона зробила сердитий вираз обличчя, але відразу ж розсміялася.

— А? Ти про щось питала? — сказав я, насилу відриваючи очі від ніг, а смакові рецептори від сирника з полуничним конфітюром.

Ані махнула рукою:

— Кажу, що б було, якби ти програв свої десять мільйонів?

— А, ти про це… Ну, що б було, — я задумливо витер губи серветкою. — Напевно, нічого. Не помітив би, мабуть. Дай ще кави, будь ласка.

Ані засміялася.

Я був дуже задоволений. Собою, Ані, планетою Калу, Біржею Пророцтв і Прогнозів, а також тим, що вона поставила саме це питання. Тепер якщо хтось, ну, отак, випадково, спитає Ані, звідки в її коханця такі гроші, вона спокійно, а головне, абсолютно щиро відповість:

— Виграв на моїх очах двісті сімдесят мільйонів білетів.

— А що ж він завжди виграє? А якби програв?

— Мабуть, не помітив би.

Ані зістрибнула зі столу і вийшла до сусідньої кімнати, а у відчинені двері влетів Ерл. Я простягнув йому руку, і він охоче сів на неї, повернув голову у профіль і пильно вдивився в мене хижим чорним оком. Деякий час ми з ним споглядали один на одного, а потім повернулася Ані, вже у червоній туніці з золотою квіткою на правому плечі.

— Ей! Ерл, що ти робиш! А ну киш! — і вона махнула на орлика рукою.

Але він, замість того, щоб злякатися і відлетіти, присів, нахилився в бік своєї господині, загрозливо розкинув чорні крила, витягнув шию і заклекотів.

— Чого ти його ганяєш, як папугу? — сказав я. — Нехай сидить. Він мені подобається.

— Але ж руку порве! Ти подивися, які у нього кігті. Хоч рукавицю одягни! — і вона кинула на стіл товсту захисну рукавичку.

— Нєа. Kruk krukowi oka nie wykole (5), — заперечив я.

— Минулого разу ти сказав: kurwa kurwie łba nie urwie (6), — засміялася Ані.

— Фу, Ані, як ти можеш повторювати такі вульгарні речі, кошмар! — жахнувся я.

Посміявшись із нею разом, я спитав:

— Слухай, а правду кажуть, що я подібний до орлика? 

Вона сіла мені на коліна, перебільшено уважно вдивилася спочатку в моє обличчя, потім у хижу вузьку морду Ерла, провела пальцем по його вороному пір’ю, тонкому дзьобу з горбинкою, погладила худе міцне тіло і сказала:

— Так, дуже подібний, — потім подумала і додала: — така ж свинюка невдячна, — я поперхнувся кавою, а Ані продовжила: — Я його годую, розважаю, по голові гладжу, а він літає, де хоче, і повертається тільки, коли йому треба.

— Це ти про кого зараз? — спитав я, зробивши невинні очі.

— Та про обох.

Я виразно позирнув на Ерла, дивись, мовляв, братику, яка страшна несправедливість, акуратно посадив його на стіл і сказав:

— Вибач, друже, здається, ми маємо проблеми. На нас тут, здається, ображаються. Треба терміново виправляти положення. От я тобі зараз… — і почав цілувати Ані.

— Лоскотно! Відчепися! Ти неголений! — сміялася вона, відбиваючись. Потім погладила мене по руці і сказала:

— Дивно все-таки. Чому він тебе не дряпає?

Я знизав плечима:

— Свій свого.

День з Ані минув, як завжди. Тобто яскраво, гучно і весело.

Ми ходили в зоопарк. У Перший всепланетний зооботанічний відкритий сад, як його тут називають. Надзвичайно багата місцева флора і фауна росла та бігала там без усіляких перешкод і огорож, а калуанці та гості столиці ходили, бродили парковими доріжками і насолоджувалися. До мене причепилася велика вимоглива червона білка, яка чомусь нагадала мені О-га. Кольором, наполегливістю, і вся вона була така якась квадратна від надмірного споживання горіхів. 

Ані ж облюбував королевський лемур, який спочатку вліз їй на коліна, потім на плече, потім почав ніжно перебирати волосся тендітними ручками та обгортати шию довгим смугастим хвостом.

— Но-но-но, — сказав я йому і жартома тріснув по оксамитовому вушку. – У житті не ревнував її до чоловіків, але ти, знаєш, не забувайся!

Він подивився на мене велетенськими золотими очима, погладив Ані по вуху і напаскудив точнісінько всередину золотої квітки у неї на плечі.

Ані дуже сміялася і змусила мене синтезувати їй нову туніку.

— Ух ти, подивись, який колір вийшов, — сказав я, виймаючи шовк з синтезатора біля лавки. – Точнісінько як е-у.

— Як що? – спитала Ані.

Я прикусив язик.

— Та є один такий напій на Землі, не чула? — мені раптом дуже захотілося розповісти їй про свої пригоди на безіменній планеті, але я, звісно, не міг.

— Ні, не пила і не чула, — відповіла Ані.

— Ну, і бог із ним. Тримай, — я подав їй нову туніку. – А ти геть звідси, розбишака смугастий! – і я зняв лемура у неї з плеча.

— Не лайся на нього, це він просто таким способом помічає свою власність, — сказала вона мені з-за сосни, перевдягаючись.

— Я йому, паскуднику, дам, — відказав я, погрожуючи кулаком у бік лемура, який смутно вмостився на гілці над моєю головою. – Власність собі знайшов! Це моя власність!

Так ми і пішли з саду, не з’ясувавши, хто чия власність, але було дуже весело.

Увечері бажання поговорити зросло в мені до надзвичайного ступеня, і я почав зовсім несправедливо дратуватися на Ані за те, що не міг з нею порозмовляти про О-га. Так би мовити, він заразив мене своїми проблемами: я також пристрасно хотів контактувати, ділитися інформацією, але мій гарненький об’єкт контакту з деяких причин сприйняти цю інформацію був не в змозі.

З причин абсолютно зрозумілих. Розповідь про О-га викликала б логічні питання, що я робив на безіменній планеті протягом чотирьох еталонних місяців. І навіть якщо б мені вдалося збрехати щось більш-менш прийнятне, все одно — прощавай легенда Анжея Кароля — легковажного та везучого біржового гравця.