РОЗДІЛ 4. КАЛУ

“Скажи мені, яка твоя улюблена планета, і я скажу тобі, хто ти”, — говорить народна мудрість. Моя улюблена планета — це, без сумніву, Калу. Багато хто з землян не любить її за атмосферу, а мені подобається. Слово «атмосфера» я тут вживаю не як космонавт… та й взагалі не буває на Калу космонавтів, інженерів, програмних архітекторів, ментальних візуалізаторів, жодного представника корисних професій, на яких тримається сучасний світ. І знаєте, чому? Тому що всі вони, прилітаючи на Калу, знімають свої практичні лакетові скафандри і перевдягаються в легкі шовкові вбрання: жінки в розкішні короткі туніки з довгими коралями, чоловіки — у не менш розкішні костюми-четвірки: широкі брюки, білосніжні жилети, вишукані піджаки та вузькі корсети, чорт би їх побрав разом з їхніми винахідниками. Я непомітно поправив свій, тому що тиснув він неймовірно. 

Так, так, Калу — це єдина відома мені планета, де чоловіки і жінки відрізняються одежею, ще й як. Тоді як нас, бідних, мода змушує упрівати в костюмах, — тут я натиснув на портативний кондиціонер у себе в кишені, щоб упрівати не так сильно, — наші подруги ходять майже голими. Я провів очима красуню в коротенькій рожевій туніці. Легкий шовк увесь час намагався надутися вітрилом і показати кожному перехожому, що під ним є, але тому заважали важкі чорні коралі, які звішувались нижче краю туніки спереду і ззаду. На голові спокусниця мала тонкий чорний оксамитовий обруч, з-за якого стирчало яскраве павиче перо. І точно такі самі пера, але менші, виглядали з-за країв майже непомітних, світло-кремових туфель-човників. Вона поправила чорний локон рукою в білосніжній високій рукавичці, обнадійливо усміхнулася мені, відштовхнулася лівою ногою і відлетіла собі по вертикальному тротуару у напрямку Третіх висячих садів.

Я доторкнувся до такого самого пера, що виглядало з моєї нагрудної кишені, і продовжив йти далі, усміхаючись і розглядаючи перехожих дам. На Калу вважається вкрай неввічливим не роздивлятися жінок. В минулому році скандальна акторка Жанна Бжозовська навіть подала в суд на якогось нещасного студента, який кожного дня проходив повз неї і не дивився, чим, бач, наносив їй страшенні моральні збитки. І дарма бідолаха намагався пояснити, що він, наслідуючи свого наукового кумира Мішеля Гартмана, розв’язував в умі відносні рівняння четвертого ступеня. «Це вам, юначе, не Земля. Це там можна зневажати жінок, забиваючи собі голову якимись науковими нісенітницями!» — строго сказав суддя, і майбутній науковець майже нажив собі великі неприємності, бо за калуанськими законами, дійсно, не дивитися на жінок не можна. На щастя, юне дарування здогадалося найняти доброго адвоката, який, не зморгнувши оком, сказав, що, звісно, рівняння якогось там порядку були звичайнісіньким жартом, а не дивився його клієнт на Жанну тому, що йому вже третій сезон з голови не йде Суан Лі Ру. Після чого питань до носія незрозумілих математичних знань у калуанського правосуддя не залишилося. У Жанни від того суду, натомість, залишилося велике роздратування і пара нових зморшок, адже мадмуазель Лі Ру була її прямою конкуренткою, причому молодшою, талановитішою і, відповідно, бажанішою. З цього процесу ржала уся Калуана, і весь майже наступний сезон по її бульварах, садах та площах можна було почути діалоги приблизно такого типу:

— Ну що ж ви мене так очима пожираєте, молодий чоловіче?... — томно каже вона, затіняючи вилиці довгими віями.

— Та ж просто не хочу сісти! — відповідає він, роблячи круглі налякані очі і дістаючи з-за спини букет кремових азалій.

І потім обоє сміються і біжать на танці або в театр. Жарти і квіти калуанці люблять найбільше. Ні, брешу. Гроші люблять ще більше.

Але я відволікся. Мені частенько доводилося бувати на планетах, де маленькі наукові бази ховаються під захисними куполами типу А, В, С чи D. Тип купола залежить від того, яку атмосферу (тепер уже в сенсі науковому) має планета: придатну для дихання, отруйну, їдку чи не має жодної. У кожному разі вихід купола із ладу загрожує людям, які під ним мешкають, неприємностями: від незначних, типу знайомства з якимось місцевим газом чи незвичайним випромінюванням, і аж до мученицької смерті.

Вихід з ладу куполів Калуани, Калу-ю, Калура, Калуополіса та інших міст планети Калу не загрожує мешканцям нічим, хіба що одному з них — меру. Який отримає на свою голову кілька контейнерів відбірних помиїв і критики на тему, чому це шановні містяни, гуляючи по бульвару, мають дивитися своїми звиклими до всього прекрасного очима на якісь безглузді натуральні хмари?! Я підняв очі і подивився на гігантську анімацію, яка сьогодні точно відтворювала земне небо, чисте, сяюче, блакитне. Тільки-от білосніжні невеличкі хмаринки мали ідеально кулясту, нереальну у природі форму. Раз на якийсь час вони розпускалися, перетворюючи все небо на неймовірний букет білосніжних півоній.

Я подивився на годинник. Ага, дощ буде за тридцять вісім хвилин, встигну. Справа в тому, що з цього штучного неба йде дощ і світить сонечко тоді, коли про це повідомляє Бюро Створення Погоди, а не як прийдеться. І навіть веселка з’являється щодня строго за розкладом — о сьомій нуль три рівно перед початком сутінок.

Атмосфера Калу чудова, чиста, наповнена корисними іонами і приємними хвойними запахами. З усіма місцевими вірусами люди за тисячі років колонізації вже встигли потоваришувати, одним словом, дихай на здоров’я, а от не хочуть. Я огледівся навколо себе. Не хочуть вони, ці чепурні парочки дихати натуральним повітрям. Їм давай фільтроване і дезодороване, зі штучним дощиком за розкладом та гарними анімаціями. 

Я усвідомлюю, що любові до розкоші на Калу більше, ніж у будь-якому іншому секторі Всесвіту, в якому б напрямку та через який би телескоп ми не дивилися. І все ж таки, я обожнюю цю планету. За веселий норов, за те, що скрізь, куди оком не кинь, ростуть, синтезуються і продаються квіти. За розваги, які тільки може забажати втомлена душа та видумати вибагливий розум. 

А ще за центральний офіс Біржі Пророцтв і Прогнозів, який відіграє дуже важливу роль у моєму житті і знаходиться саме у Калуані.