РОЗДІЛ 3. ОРЛИКИ

Отже, я прилетів! Кожного разу, коли я ступаю ногою на поверхню Тонтон-18, я відчуваю таке радісне збудження та душевний підйом, що й передати не можу.

Фред ще три роки тому побудував чудові гостьові апартаменти для мене. Це був зручний дім зі шлюзом просто під їхнім захисним куполом. Але перш ніж зайти в нього, я підбіг до їхнього входу та залишив подарунок для Ганса.

— Анжей, ти скоро? — спитала Мадлен в моєму вуху.

— Біжу-поспішаю! П’ять хвилин.

Я вбіг до шлюзу свого дому, швидко дезінфікувався, роздягся, гігієнізувався, дезодорувався, знову одягся і нарешті вже потрапив до великої світлої вітальні, посеред якої стояло біле голографічне крісло. Я впав у нього, стиснув підлокітники, на мить знепритомнів, а потім мені в очі вдарило яскраве світло, я замружився, зробив крок уперед і опинився в їхній великій залі.

Вони мене зустрічали всі уп’ятьох: Бернардетт тримала за руку величезного Ганса, який відразу з радісним вигуком: “Дядечко Анжей!” — рвонув до мене. Мадлен обіймала за плечі Мішеля. Він витягав шию, нюхав повітря і дивився цікаво. Фред стояв ближче за всіх, широко усміхався і простягав мені обидві руки.

Я підняв долоні, ніби кажучи їм “стоп, зачекайте!”, і вихорем промчав повз них на кухню. Вони пішли за мною, дивлячись одне на одного здивовано і напівголоса питаючись, чи ж би людина так зголодніла, що мчить на запах пиріжків, навіть “привіту” не сказавши.

В кухні я швидко ввів вивчений на пам’ять код до синтезатора, вихопив із віконця пляшку найкращого калуанського шампанського, однією рукою підкинув її у повітря, другою вхопив, шибонув шийку об стіл і вигукнув:

— Уперед!!!

Усі засміялися, а Ганс навіть заплескав у долоні. Ясно, що половина шампанського вирвалася з пляшки пінним фонтаном, але ту половину, що залишилася, ми із задоволенням допили.

— Ну привіт, кохані мої! — кричав я з келихом в руці. — Який же я щасливий вас бачити!

— І ми тебе, нечастий гостю! — сказав Фред. Ми обійнялися.

Бернардетт поставила на стіл величезну тарілку з малесенькими пиріжками з вишнею з листкового тіста.

— Твої улюблені, Анжей.

— Całuję złote rączki! (4) — сказав я їй і правда поцілував ручку. — Найкращі пиріжки у Всесвіті. А ви не тягніть до них свої лапи. І навіть не дивіться на них! — я підсунув тарілку ближче до себе. Бернардетт розчулено усміхалася.

— О, Ганс! — згадав я. — Тобі подарунок! Стоїть за дверима, як завжди.

Ганс підскочив і кинувся до виходу з бази. Незабаром у коридорі пролунали його радісні вигуки, і він з’явився з пласкою коробочкою в руках, зачервонілий і щасливий:

— Тітонько Мадлен, дядечко Фред, подивіться! Це ж справжній стародавній комп’ютер! Досувійний! Можете собі уявити?! Я його розберу! Він розбирається, дядечко Анжей?

— Не знаю, — сказав я чесно. — Але думаю, що ти його розбереш, навіть якщо виробник цього не передбачав.

— Ого, — промовила Мадлен з повагою, — де ти його дістав?

— На археологічних розкопках, на Лімбі.

— І він був у такому гарному стані? — здивувалася Бернардетт, проводячи пальцем по сірому корпусу та блискучому незрозумілому напису Lenovo.

— Ну що ти, бабусю! — відповів я. — Він виглядав так, наче на нього слон сів. Потім довелося всунути його в археологічну аномалію зворотного відліку і зачекати, аж поки він не повернеться до первісного стану, — пояснив я, розкриваючи комп’ютер і знімаючи з екрану захисну плівку.

Усі скупчилися навкруги.

— Вау, він ще й з двох частин, — сказав Фред. — Не як наші сувої. А це що? — він тицьнув пальцем в клавіші.

— Це… — Ганс замислився. — Здається, це значки, щоб набирати текст.

— Та ну, Ганс, не може бути, — не повірив Фред. — А якщо мені знадобиться якийсь значок, якого тут немає?

— Совісті в тебе немає, Фредерику, — сказала Бернардетт. — Анжей тільки-но прилетів, ще нічого не їв, окрім пиріжків. А ти зі своїми питаннями. Ти краще подивися, як він схуднув!

Я моментально зробив нещасне виснажене обличчя з великими очима і міцно притулив до себе порожню тарілку, дожовуючи останній пиріжок. Усі засміялися, Ганс прибрав комп’ютер, і ми почали розсаджуватись біля столу.

— Ти так просто про це розповідаєш, — зауважила Мадлен, влаштовуючись на диванчику поруч із Мішелем, — взяв на розкопках, всунув до аномалії… Лімб — це ж взагалі-то закрита планета. Як ти туди потрапив?

Я розвів руками і підморгнув їй, показуючи, що не збираюся відкривати свої маленькі секрети.

Ганс подивився на мене захоплено, а Фред сказав:

— Орлик завжди принесе у дзьобі щось цікаве.

— Дякую! — промовив Ганс, не випускаючи комп’ютера з рук.

— На здоров’я, — відповів я.

— А чому тебе називають орликом, дядечко Анжей?

— Орлики, Ганс, це такі хижі пташки. Вони живуть на планеті Калу. А прізвисько мені дала одна знайома, тому що орлики, вони дуже часто… — я підняв брови і виразно і томно подивився на Мадлен.

— Паскудять? — спитала вона невинно.

— Жеруть? — спитав Фред, долучаючись до гри.

— Та йдіть ви всі, — я беззлобно махнув на них рукою і потягнувся до тарілки з ванільними булочками, яку Бернардетт щойно поставила на стіл.

Весела вечеря почалася. Як завжди, все було неймовірно смачно. Ганс, організм у процесі бурхливого, нехай і ментального, росту, молотив все, що бачив. Бернардетт аристократично пиляла ножиком маленьку котлетку кюфту. Фред їв салат із якимись морськими потворами. Мадлен розламала навпіл сухе мигдальне печиво і половинку з’їла, а другою почала годувати Мішеля з руки.

— Ех, Мішелю, — сказав я і почухав його за вухом. — Маєш щастя, друже! Але! — я підняв палець. — Це винятково через те, що ти зустрів її раніше. Якщо б це я побачив Мадлен першим…

— То ти б сказав “Агу!” і зіпсував памперс, — закінчила вона. — Ти від мене  набагато молодший, не забув?

— Мадлен! — я притиснув руки до грудей. — У наш час це взагалі не має жодного значення! Це якщо тобі двадцять, а мені два, тоді так. А якщо тобі сто п’ять, а мені вісімдесят сім, і виглядаємо ми однаково?