РОЗДІЛ 2. ГЕОЛОГІЯ З ЦІКАВИНКОЮ

Планета значилася в зоряному атласі як безіменна, наразі не відвідана людьми. Маленька, всіма забута і нікому не цікава, вона повільно оберталася навколо своєї жовтої зірки і дарма — ох, дарма! — представники виду homo sapiens не звертали на неї уваги! Хоч що з них взяти, з моїх співпланетників!..

Вони як розмірковують? Планета невеличка. Хоч і земного типу, але довго перебувати на ній через малу гравітацію незручно, та й для здоров’я шкідливо. Атмосфера, порівняно з земною, рідесенька, рослинність зачахла, цінних мінералів немає.

А я от знаю, що є! Тому що я маю такий метод розвідки, до якого наше кохане Міністерство корисних копалин ще не дійшло.

Я ввійшов в атмосферу вісімнадцять місцевих діб тому, і з того часу плавав у ній, як самотня ягідка калуанської джиги у коктейльному бокалі. Зв’язок я вимкнув, тому що не терплю, коли мене відволікають під час роботи. Тільки автоматичні супутники, які я засунув до усіх прошарків атмосфери та навколопланетного простору, слідкували, чи не наближаються до моєї планети якісь непотрібні та занадто цікавські кораблі.

Перший еталонний тиждень я щодня вів повітряну зйомку, і з кожним знімком, який я бачив на центральному корабельному екрані, закохувався в свою планету дедалі більше. Тому що поклади юрренієвої руди, які я бачив, були, здається, найбагатшими в моєму житті. Наступний тиждень я присвятив вивченню рельєфу поверхні та вибору місця посадки. Зараз мій вірний корабель-голка стояв вертикально на шістьох гравітаційних опорах на пласкій, як письмовий стіл, рівнині кольору кави з молоком. 

Я визирнув в ілюмінатор і схвально цокнув язиком. Молодець я все-таки! Потрібні мені тьмяно-фіолетові пагорби починалися за два кілометри на північний захід. Точно посадив! Сімдесят років досвіду космічних польотів це вам не жменька астероїдів!

Наступні три еталонні доби, або чотири місцеві, були нудними, як той серіал про космонавтів на Геймфліксі. Корабельна автоматика займалася дослідженням середовища щодо шкідливих вірусів, бактерій, газів, тварин, рослин та іншого. А я дивився в ілюмінатор і вмирав від нудьги. Під кінець другої доби я почав, як завжди, сперечатися з нею:

— Ружо (3), ну випусти мене погуляти! — сказав я їй.

Не дивуйтеся, в мене просто є звичка давати імена всьому живому і неживому, що мене оточує.

— Не можна, пане Анжей. Сканування середовища не завершено, — забриніла вона мелодійним жіночим голосом.

— Чого ти така нудна вродилася? — спитав я невдоволено. — Подивися в ілюмінатор. Яка планета гарна, тиха, спокійна! Ну, що на ній може бути поганого?

— Протокол аналізу середовища… — почала Ружа, але я перервав.

— Зануда. Нудна ти тітка. Я тебе так і уявляю: сидиш десь всередині електронейронів, суха, неприваблива та нецікава…

І це її допекло. Вона мене перебила:

— Сам ти непривабливий і нецікавий, Анжей!

— Правда? А всі мої знайомі жінки кажуть інакше…

Що тут почалося!

— Ти бовдур скінчений, чуєш? Я за його здоров’я дбаю, а він усі мої алгоритми збиває вічно своєю балаканиною!..

Я схрестив руки на грудях, засміявся і сказав примирливо:

— Ну, вибач, Ружо. Мені просто нудно, от я тебе і чіпаю. Не лайся. Я не мав рації. Хочеш, я тобі якусь гарну програмку напишу?

— Та йди ти! Пофіг мені та твої програмки! Замовкни і дай нормально працювати!...

Вона ще дуже довго буркотіла і вибухала гнівом. Воїстину, штучний самонавчальний інтелект згодом переймає спосіб мислення, манеру спілкування та емоційну будову свого господаря. Вибухова вона - це в мене, тільки в кого така образлива? І звідки знає стільки зайвих слів? Невідомо. Нарешті Ружа проговорила офіційним тоном, у якому, однак, чути було образу:

— Протокол безпеки виконано, тимчасовий захисний купол побудовано. Атмосфера бідна киснем, носіння скафандру є життєво важливим. Додавання ваги за допомогою гравітаційного механізму в чоботах є рекомендованим.

— Дякую, Ружо. Ти найкраща автоматика з усіх найкращих!

— Йди вже, — буркнула вона невдоволено, але трохи тепліше.

Я одягнув скафандр, поцілував на удачу сувій з написом “Закон про несанкціонований видобуток, збагачення, зберігання та оборот юрренію”, пристебнув шолом і вийшов у шлюзовий відсік. Я вирішив дослухатися до поради Ружі, додав у чоботи ваги та пішов на першу розвідку.

Сьогодні у мене було досить просте, але дуже цікаве і азартне завдання - випилити перший керн. Це такий стовпчик породи, дуже вузький та дуже глибокий. Колупнути і подивитися. Це перше колупання показувало вже точно, чи варта планетка витраченого на неї палива та часу.

Просто біля купола починалося щось подібне до темно-фіолетового вересовища. Бордові та тьмяно-лілові стебла вкривали невисокі розложисті пагорби. Коли я виліз на вершину першого, то побачив, що між пагорбами сформувалася якби велика чаша, а на дні її - неширока яскраво-зелена смуга трави чи моху, а за нею - оце радість! - починається болото. Саме таке болото, яке я очікував тут побачити: без рослинності та з важкою, чорною поверхнею, що олійно поблискувала у променях низької місцевої зірки-сонця.

Я підізвав свого улюбленого кібера Василя і сказав йому:

— Бурити будемо тут.

Ми з ним збігли з пагорба, перетнули смугу моху, далі я загальмував, а Вася з розгону шубовснув у болото, присів на своїх павучих лапах, висунув бур, булькнув охолоджувальною рідиною і робота закипіла. За якісь пів годинки він вивантажив на берег болітця порізаний на однакові фрагменти керн.

Я подивився і заплескав у долоні від радості. Це було краще, ніж я очікував! Брудно-жовтий мінерал мав вкраплення значно світлішої, майже білої руди завбільшки з волоський горіх. Я повзав біля своєї здобичі близько години, тицяв у неї всіма приладами і вимірювачами, що мав, і з любов’ю гладив рівні стовпчики.

Звичайно, від першого керну до білого кейсу з капсульованим юрренієм, дорога ще дуже довга, але я вже уявляв собі в кінці цієї дороги дуже-дуже великі числа на своєму рахунку і дуже-дуже задоволену Мадлен. Треба їй привезти не п’ять кілограмів, а сім. Ні, десять. Як компенсацію за довге очікування.