РОЗДІЛ 1. ВІТАЮ ЗНОВ!

Я прочитав повідомлення, згорнув і відклав сувій із ним та замислився.

Хоча що тут довго роздумувати?! Я підскочив, підбіг до центрального корабельного екрану і набрав канал зв’язку першої окремої позаземної наукової бази, що щасливо стоїть собі на планеті Тонтон-18.

Відповів мені сам начальник. Побачивши його, я енергійно помахав рукою та закричав:

— Привіт, Фреде! Привіт, друже! Як ти?

— Привіт! Радий тебе бачити! — відповів він, і його карі очі потеплішали. — Де ж ти пропадав? Шість місяців цілих!

— Та, було! — Я махнув рукою і усміхнувся. — Скажімо так, справи. А ти за ці шість місяців погладшав!

— Це все пиріжки Бернардетт, — махнув рукою Фред.

— Дражнишся?! — примружився я.

— Авжеж, — кивнув він. — Може, хоч пиріжки тебе зваблять!

— Обов’язково прилечу, щойно матиму з чим. Ну, ти розумієш, — я виразно подивився на Фреда.

— Ага, — хмикнув він.

— Як там наша дитина? Як Ганс? — спитав я.

— Чудово! Вчиться, старається, позавчора здав тест із ремонту кібермеханізмів. Йому зараз близько восьми років за психічним розвитком, а тест був для дорослих…
Я підняв брови:

— І здав? 

Фред подивився на мене як на Фому невіруючого, зробив руками жест розривання і розкидання шматків у сторони. Це мало означати, що наш юний технічний геній Ганс порвав той тест, як дика чорна діра беззахисну матерію.

— Чудово! Молодець який! Я  йому подарунок привезу, такий, що ви там всі попадаєте, навіть Мадлен! — енергійно пообіцяв я.

— Та ну? Що за подарунок? — спитав Фред цікаво.
Я засміявся:

— Потерпи, побачиш! А як Мішель?

— Та, таке, — Фред махнув рукою. — У нас тут весна. Линяє так, що чистокібери аж втомлюються прибирати. Усі дивани в шерсті.

Я реготнув.

— А ти чого дзвониш? — спитав Фред. — Совість після мого повідомлення заїла, чи що?

— Саме так, — відповів я. — Покличеш мені Мадлен?

— Добре, — він підвівся. — Про всяк випадок, до побачення, друже. Мені зараз до південної півкулі треба злітати, і це може бути надовго, аж до вечора. 

— А що в тебе там? — я весело підняв брови. — Дівчина?

 Фред похитав головою.

— Ти все-таки збочений, Анжей! Наша планета безлюдна, ну, окрім нас п’ятьох, звісно. А лечу я туди, бо Ганса треба відвезти. У нього завтра лабораторка з біології про позаземних ссавців. І от він вирішив спостерігати за нашими місцевими маралами…

— То козли такі? — спитав я.

— То олені. А про козлів тобі зараз Мадлен розповість, — пообіцяв Фред значуще. — Особливо про тих, що вчасно не виконують своїх обіцянок.

Я зареготав вголос:

— Годі вже мене лякати! Клич давай. Гансу величезний привіт, і Бернардетт ручку від мене поцілуй!

— Добре. Па-па!

— Па-па!

Він вийшов із кадру, я тої ж миті перестав усміхатися, почухав кінчик носа і напружився. Хвилин п’ять я сидів сам, потім з’явилася Мадлен, опустилася в крісло біля екрану, поправила комір синьої сукні і подивилася на мене з-під лоба.

— Вітаю тебе, моя єдина! — почав я, щиро складаючи руки на грудях. — Як же я за тобою скучив! Щоночі уві сні я бачу цей твердий мальований профіль, ці короткі золоті кучері, блиск цих ясних очей!...

З кожним моїм словом блиск цих ясних очей ставав чимраз зловіснішим, врешті-решт я навіть почав тихо радіти, що нас розділяє декілька тисяч світлових років.

— У своїх мріях, кохання мого життя, я обіймаю цей гордий стан та гладжу ці…

Мадлен подивилася на мене суворо і сказала:

— І тобі привіт, Анжей. Наскільки я розумію з цього балагану, юрренію ти не дістав.

Я притиснув руки до грудей, набрав повітря, наче перед довгою промовою і сказав:

— Ні.

Мадлен опустила голову, сперлася лобом на тонкі тверді пальці і сиділа так пів хвилини. Коли вона підняла очі, я навіть відсахнувся й подумав, чи здатна людина на відстані пропалити дірки в якому-небудь шматку матерії? І якщо так, чи витримає обшивка мого корабля.

Вона тихо заговорила голосом, що тремтів від люті:

— Анжей, ти найбільш балакучий, наймерзенніший, най… 

— …гарніший? — спитав я, самовдоволено усміхаючись.

— Йди ти до бісової матері!!! Ти обіцяв п’ять кілограмів чистого юрренію в еталонному земному березні! У березні, Анжей! 

— Але ж, моя неперевершена…

— А зараз серпень!!! — закричала вона, не звертаючи уваги на мої жалюгідні намагання вклинитися.

— Але ж, моя лагідна і сумирна красуне!.. Юрреній знайти — це ж не пиріжок синтезувати! Усе буде! Від мене — білий кейс, від тебе — трішечки терпіння та рівноваги!

Мадлен гучно і гнівно видихнула:

— Анжей. Я безмірно вдячна тобі за допомогу п’ять років тому. Але зараз у нас ділові стосунки. Обмін. Ти розумієш значення слова “обмін”, Анжей? Нагадую тобі, що коли ми домовлялися, і ти просив доступ до моєї технології, про терпіння та рівновагу ти, мій балакливий друже, не згадував. Результат: доступ до технології в тебе є, юрренію в мене немає!

— Мадлен, — заперечив я примирливо, — ти ж розумієш, що твоя технологія наразі недопечена, скажімо так. Вона робоча, я не заперечую: минулого тижня я передав Фредові уві сні одну капсулу юрренію. Задля експерименту. І знаєш, скільки я на це капсул витратив? Вісімнадцять! Ти розумієш, наскільки це, м’яко кажучи, невигідно! Звичайно, для людини моєї професії безпечно передати товар — це найголовніше, але ж витрати…

— Так-от, я тобі і пояснюю, — перебила вона, — що я вдосконалюю технологію щодня. Але для цього треба проводити багато додаткових експериментів. Для кожного з них потрібний юрреній. Просто зараз мені треба перевірити дві ідеї, і справа заклякла. Через тебе, Анжей!

— Так візьми той юрреній, що я дістав п’ять років тому, — порадив я. — Ви ж з Фредом його так і не торкалися.

— Не торкалися і не будемо. Це НЗ.

— Послухай, Маді…

— Не називай мене цим іменем, — сказала вона рівним голосом.