РОЗДІЛ НУЛЬОВИЙ. ЗАМІСТЬ НУДНОГО ПРОЛОГУ

Для мене ця дивна історія почалася з того, що я впав з ліжка. А що ви хочете? Якщо нас, сновидців, різко виривати зі сновидіння, часом таке буває. Я сів на підлозі, почухав забиту частину тіла і почав шукати, що ж мене розбудило.

Це був мій наручний годинник — за тридцять секунд він задзвонив знову, як скажений. Спочатку я думав, як завжди, вимкнути звук, перетелефонувати нахабі о п’ятій ранку і спитати, що треба. Але побачивши, хто дзвонить, я моментально передумав, пригладив волосся, пошукав очима сорочку, не знайшов, тоді пригладив волосся на грудях також, зробив привітний вираз обличчя і натиснув на прийом.

З годинника вдарив промінь яскравого світла, відразу загустішав, і з нього сформувалося зображення найпрекраснішої жінки у відомому мені секторі Всесвіту. У цей момент її сині очі палали якоюсь незрозумілою гарячкою, а коротке біле волосся стояло навсторч. Але все одно вона була найгарнішою. Навіть без “привіту” вона сказала:

— У тебе юрреній є? Зараз!

— Привіт, Мадлен, - солодко усміхнувся я.

— Привіт, привіт, Анжей! То є?! — щось мене у цій розмові починало насторожувати. Мадлен не найлагідніша особа, то правда, і, на жаль, їй від мене, окрім юрренію, нічого не потрібно, але чого ж отак відразу напирати? Можливо, сталося щось?

— Ну, я можу подивитися на одній планеті, — почав я свою звичну пісню.

— Ти що, погано чуєш?! — гукнула вона, стукнувши кулаком по невидимому для мене столу — його зображення чомусь не сформувалося. — Я сказала: “зараз”!

Мадлен надзвичайна жінка. Вона має рідкісну красу, розум та генеральський, скажімо прямо, норов. І все це мені шалено подобається. А ще вона має чоловіка. Всесвітньо відомого ученого, гуру сучасної науки, шанованого і обожнюваного у трьох світах Мішеля Гартмана. І це мені страшенно не подобається.

— Є у мене трішечки юрренію, — відповів я обережно.

— Знаю я твоє “трішечки”, — хмикнула Мадлен. — Мені потрібні чотири-п’ять кейсів завтра. За еталонним часом.

Я покачав головою:

— Ні, не можу.

Вона примружилася:

—  Але у тебе є? Є саме стільки, скільки я прошу, або більше, правильно?

— Та що ж це коїться, Мадлен?! — жартівливо сполошився я. — У тебе що, є свої люди на моєму кораблі?!

— Ні. Але якщо б не було, ти б сказав “не маю” і розвів руками. А ти сказав “не можу” і почухав кінчик носа.

— Дідько! — вигукнув я. — Стільки років ми вже знаємо одне одного, та навчуся я колись хоч щось від тебе приховувати?! Ну, добре. Приперла ти мене до стінки. Є у мене юрреній. Але дати я його тобі, Мадлен, не можу. Правда. Він зарезервований.

Мадлен підняла світлі брови:

— Це для кого ще?

— Для Коліна.

— Добре, — потерла підборіддя. — Значить, дивися, — вона зробила жест, наче відпихаючи когось у бік залізною рукою. — Я пролізаю в черзі поперед Коліна. Його юрреній тепер мій. Заплачу стільки білетів, скільки скажеш.

— Ой, Мадлен, ну вкотре за життя у нас ця розмова? — скривився я. — Не в білетах справа, а…

— Знаю, знаю. Справа в твоїй контрабандистській репутації. Хочеш, я сама порозмовляю з Коліном? — раптом вона склала руки на грудях. — Я тебе дуже прошу.

Я здивувався:

— Уперше чую від тебе слово “прошу”.

— Я не просто прошу, Анжей. Я тебе благаю.

— Боже, Мадлен, от тепер ти мене налякала по-справжньому! Розповідай, що сталося.

Вона й розповіла. Протягом її монологу я двічі бігав зробити собі кави і один раз по водичку, весь час міняв позу і час від часу скрикував: “Та ти що?!” А Мадлен, навпаки, щойно почала розповідати, заспокоїлася, і досить-таки беземоційно повідомила мені наступні фантастичні факти.

Її обожнюваний Мішель; його зведений брат Ганс Фуке, чудовий інженер і технік; а також відомий на всі три світи сухий зануда, але дуже хороший управлінець і відмінний пілот Бернард Ліберман; і ще якийсь Фред Оун п’ять місяців тому відправилися на далеку планету Тонтон-18 (ніколи не чув), щоб щось там досліджувати.

—  Що саме?

— Зараз це несуттєво, Анжей, не відволікайся.

Добре, не відволікаюся. Досліджував щось, як усім зрозуміло, тільки наш геніальний Мішель. Бернард його туди доставив і наглядав за порядком на базі, роблячи від ранку до вечора сухі зауваження усім підряд. Ганс із захопленням крутив гайки, бігав по тридцять кілометрів на день, тягав тяжезні гирі та лагідно усміхався. Одним словом усе, як завжди. Знаю я цю трійцю. А що робив Ф… Здається, Фред? А він їх усіх лікував.

—  Що? — засміявся я. — На біса їм знадобився лікар, трьом здоровим бугаям?

—  Та ти можеш не перебивати?! — сплеснула руками Мадлен. — Фред, між іншим, виявився найважливішою людиною серед екіпажу. Коли почалося.

—  Що почалося? — спитав я і синтезував собі кави.

Проте, коли Мадлен розповіла, що саме почалося, про каву я забув, так вона і стояла на підлозі, вистигла і самотня. Отже, почалося з того, що Ганс став забувати елементарні речі, кілька разів розніс свою каюту, поламав купу коштовного обладнання, почав ночами плакати і засинати тільки з казочкою. Коротко кажучи, за кілька діб він перетворився на себе самого трирічного.

Заразом зміни, але зовсім інші, почалися і з Мішелем. Спочатку він покрився шерстю, весь повністю. Навіть обличчя. Навіть на голові замість рудого волосся з’явилася чорна шерсть. Це було страшно, але з його розумом довгий час нічого не відбувалося. А от за три місяці, в один момент, він перетворився на… Бідний Фред довго думав, на кого — на тварину чи все-таки первісну людину.

На цьому місці я охнув і подивився на Мадлен. Але вона продовжувала розповідати рівно і спокійно.

У той самий день, коли нещастя сталося з Мішелем, Бернард двічі накинувся на Фреда, один раз з кулаками, другий — зі спопелителем. Чому? Невідомо. Він ніколи не був подаруночком, але він завжди був сухим, холодним та спокійним. А цей аномальний напад Бернардової агресії мало не коштував Фредові життя.