16 розділ

Вівторок прийшов із будильником, який продзвенів о сьомій. Відкривши очі, я різко встала з ліжка та ще кілька хвилин дивилася у порожнечу. Мені наснився дуже поганий сон про Іллю. На цей раз я знову не змогла усвідомитись. Звісно, хто б сумнівався. Єдине, на що я хотіла сподіватися, це те, що сон не є віщим і він не збудеться. Мене бентежило те, що сновидіння було досить яскравим. Такими зазвичай бувають лише віщі.

Я знала, що мала зібратися. Перестати думати про погане і зациклитися на уроках. У голову лізли зовсім похмурі думки. На автоматі я старалась їх відігнати, виконуючи рутинні справи, такі як застелити ліжко, умитися, приготувати сніданок… Але моє серце мене не слухалося і не на мить не переставало так часто битися у грудях. Про те, що мені наснилося, я не могла розповісти нікому. У мене не було людини, з якою я б могла цим поділитися. Я дуже боялася, що сьогоднішній сон виявиться віщим. 

Довелося йти в школу, хоча абсолютно не було настрою. Не можна прогулювати, досить прогулів. У моїй голові або свідомі та віщі сни, або хлопці. Я себе не впізнаю. Це на мене зовсім не схоже.

День у школі пройшов без пригод. Після обіду Ілля скинув мені повідомлення: «Як закінчаться уроки зателефонуєш. Це з приводу сусіда». Звісно, він мав на увазі художника, який живе з ним на одному поверсі. Телефонувати на перервах не хотілося, тому, як тільки завершився останній урок, я схопила сумку та побігла до дверей. 

— Гей, почекай!

Марта підійшла до мене, застібаючи на ходу рюкзак. 

— Ти ж сказала, що сьогодні в тебе додаткові з Євгенією Тимофіївною, — я кинула очима на вчительку української мови, яка сиділа за столом.

— Вона відмінила.

У вівторок Євгенія Тимофіївна вирішила проводити додаткові для всіх бажаючих. Не скажу, що я була впевнена у своїх знаннях, але залишатися після семи уроків серед тижня зовсім не хотілося. Якби я не мала ніяких проблем, тоді б, можливо, була не проти. А так, як за мною ганяються вищі сновидці пітьми, а я абсолютно не навчилася усвідомлюватися у снах, то думати про зовнішнє незалежне оцінювання поки, м'яко кажучи, важкувато. Мені треба залишитися живою — це моя першорядна задача. 

Разом з Мартою ми вийшли з парадних дверей школи та попрямували на зупинку. Телефонуючи Іллі, я сподівалася, що він не скаже терміново приїхати до нього. Мене не цікавить той художник — хай каже, що хоче. Я не можу витрачати час на таких диваків, як він. 

— Телефонуєш комусь?

Навіщо вона запитала? Думає, що Іллі? Так, Іллі. І що з того? Можливо, Марта таємно в нього закохана, а я влізла? У мене зовсім не було в планах робити їй боляче. Але як же я впевнена, що бачила її вчора у вікні! Марта проводжала очима нас з Іллею, коли ми виходили з під’їзду. Я дуже боюсь, що моя подруга небайдужа до нього, але не може мені про це сказати…

— Татові.

Збрехала, так. Я не люблю брехати! Довелось. Можна було сказати, що Дем’янові, але хай іде під три чорти. Навіть говорити його ім’я не бажаю. Навіть обманювати, що йому дзвоню, не хочу.

Коли на тім проводі почула «Алло», то, відкинувши неприємний осад свого сьогоднішнього сну, швидко відповіла:

— Привіт. Ти сказав зателефонувати після уроків.

— Так, Камілло. Привіт. Коротше, мені прикро, але Валерій нічого не говорить. Я усе розповів Дем’яну, і він навіть приїхав, аби розібратися. Сама розумієш, фраза «Я знаю, хто ти» у твою сторону є занадто підозрілою.

— Так, розумію. І що він?

— Приїхав, піднявся до Валерія. Я теж вийшов на майданчик. Він відкрив, але все заперечував. Говорить, що поняття не має, про що мова.

— Оце вже брехун! 

— Згоден. Нічого ми від нього не добилися, — Ілля важко зітхнув. — Слухай, може, не все так погано. Він завжди був трохи того. Щось собі придумав та сказав тобі. Я буду на це сподіватися, але спостерігати за ним тепер не перестану. 

— Ясно… Добре. Дякую тобі, — я посміхнулася і вирішила додати, — вам.

— Немає за що, Камілло. У тебе все гаразд?

— Так, йду додому.

— Гаразд, гарного дня тобі. Потім наберу.

Я поклала слухавку в той самий момент, коли світлофор перемкнувся на червоний і всі пішоходи зупинилися. Ненавиджу не встигати на зелене світло! Вічно мені не щастить.

— Хто брехун? — запитала Марта ніби ненароком, щоб здалося, немов більше немає про що поговорити і тому вона цікавиться. Насправді ж вона мене почала трохи дратувати своєю допитливістю. Я ніколи не влізала в чужі розмови і не запитувала про те, що мене не стосується. Я тактовна людина. Ніколи не дозволяла цікавитися не своєю справою. 

Раніше Марта така не була. Я все більше і більше розмірковувала над тим, що подруга може таємно любити свого сусіда знизу. Занадто багато дивних питань, виразів обличчя, кинутих фраз… Але чи можна отак запитати прямо? Якщо б Марта зізналась мені в коханні до Іллі, то ми б залишилися з ним просто друзями. Серйозно. Я б дала Марті дорогу, якщо так можна висловитися. Але я не вмію читати чужі думки! 

Лише проникати у сни, ага. І то не всіх. І то ще не вмію.

— Та сусід наш, не бери в голову, — натягнуто посміхнулася. Не змогла придумати щось інше. 

Нарешті загорілося зелене світло світлофора і всі пішоходи рушили. Зупинка Марти була на цьому кварталі, а мені треба було повертати направо, але після того, як ми перейшли дорогу, вона зупинилась та мовила:

— Нам же на завтра робити парне завдання по літрі, пам’ятаєш?

— Так. 

— Не хочеш поїхати до мене? Могли б безпосередньо разом його зробити, а не по телефону. 

На жаль, це була погана ідея. По-перше, мені набридло виправдовуватися перед мамою, що я десь вічно пропадаю. Вона, звісно, працює і приходить додому ввечері, але при цьому може легко розкусити, коли я прийшла зі школи. Мама чітко дала знати, щоб я нарешті бралася за голову та серйозно ставилася до навчання у випускному класі. Згадати тільки, як болісно вона віднеслася до моїх гульок з Іллею… По-друге, мені відверто не хотілося би рушати до Марти тому, що їхати до неї дорівнює їхати до Іллі. Вони живуть в одному двоповерховому домі. Якщо я буду в подруги, то мені доведеться підійматися до Іллі, бо він може дізнатися, що я там була і не зайшла до нього. Образиться. А як я можу піднятися до нього і щоб про це не дізналася Марта?