11 розділ

В перший раз за довгий час мене накрила величезна хвиля паніки. Чому? Гарне питання, але я не знала на нього відповіді. Можливо, в усьому був винен занадто серйозний голос Дем’яна. Можливо, я хвилювалася через те, що встигла щось зробити не так, і він про це дізнався. Я не знаю. 

Всю дорогу від школи до будинку Іллі я перебувала в занепокоєному стані, була готова передзвонити Дем’яну і сказати, що плани змінились і я не зможу приїхати. Це дуже дивно, адже, коли він подзвонив і сказав їхати до Іллі, я на хвилинку уявила, що нарешті мені розкажуть інформацію не частинками, як раніше, а я дізнаюся про все в повному об’ємі. Чому ж у автобусі я так занервувала, що готова була дати задню?..

Я знала, що, скоріш за все, Дем’ян зараз у Іллі. А ще я знала, що якщо той «Лист Дем’яну» так і залишився лежати біля ноутбуку Іллі, то його вже міг прочитати той, кому він адресувався. Хоча я і далі сліпо вірила в те, що загубила цей лист в якомусь іншому місці. Але навряд. Він випав з блокноту на стіл Іллі. У нього там лежало багато паперів, тож, не дивно, що я не побачила його, коли збирала свої речі.

Мені й так було соромно перед Дем’яном за той свій невдалий поцілунок, а якщо він ще й листа прочитає… Це кінець. У ньому я була максимально відверта. Але я була відверта з собою, а не з Дем’яном. Я ж не збиралася відправляти йому цього клятого листа! Це був просто психологічний трюк. Але ж там зверху ніде це не написано. Просто першим рядком по центру красується «Дем’яну від Камілли». 

Краще б я цей лист залишила вдома у столі, а не запхала його в блокнот та понесла в школу та, власне, потім до Іллі. Мізків у мене іноді зовсім немає.
 
Назад дороги не існувало. Остаточно я це зрозуміла, коли стояла біля під’їзду Марти та Іллі. Двері були зачинені, тому мені довелося витягати телефон та думати, кому з хлопців телефонувати. Іллі, мабуть? Ну, це ж його будинок. За логікою він і мав спускатися відчиняти мені. З іншої сторони, дзвонив же не він, а Дем’ян. Я так і не зрозуміла — вони тут обидва, чи як? Що взагалі відбувається? Ілля зв’язався зі своїм другом та був шокований тим, що я та сама особлива дівчина зі снів? І тепер вони обидва хотіли зі мною про щось поговорити?

Зрештою, я набрала номер Іллі, але він скинув виклик. Значить, зрозумів, що я стою під дверима під’їзду. Або ж він зайнятий і геть нічого не знає про те, що я маю прийти.

Не знаю, скільки я так простояла. Хвилину? Дві? П’ять? Ілля однозначно не спішив спускатися, аби відкрити мені. Хоч стій і чекай, коли відчинить хтось інший. Але хто? Марта, яка сьогодні так і не прийшла в школу? Або ж той дивний художник, від якого у мене мурашки по шкірі? 

Я зітхнула і знову висунула телефон з кишені. Друга спроба зателефонувати. Тільки тепер я набрала Дем’яна. Через три гудки він підняв слухавку.

— Камілло, ти вже тут? Чекай, Ілля зараз спуститься, — сказав він і відразу відключився.

Що вони там роблять? Невже так важко піти вниз та відкрити мені? Як же тяжко іноді без домофона! Я знаю це, бо в нашому будинку його також немає.

Через хвилину двері нарешті відкрилися, і я побачила Іллю. Вигляд у нього був роздратований та трохи спантеличений. Він коротко кивнув мені в знак привітання та показав жестом, аби я проходила. 

Страх та паніка потроху відпускали, але замість них з’явилося зніяковіння. У мене завжди так: всю дорогу до чогось важливого я хвилююсь, а варто мені переступити поріг, або з кимось заговорити безпосередньо вже на місці, то страх повністю або частково звітрюється. І от зараз я підіймалася по сходинкам і відчувала лише одне: сором. Мені було соромно дивитися Дем’янові в очі. 

Біля дверей Іллі я зупинилася та стала чекати на хазяїна квартири, який трохи від мене відставав. Коли він піднявся на другий поверх, то повідомив, що двері відчинені і штовхнув їх рукою. Опинившись у передпокої, моє тіло остаточно скував стан збентеження. Я потяглася знімати черевики і відчула напад легкої нудоти. Я була настільки скована в рухах, що ледве втрималася на одній нозі, коли знімала другий черевик. 

— Будеш чай? — раптово запитав Ілля, коли із взуттям було покінчено.

— Ну, давай.

— Зі м’ятою, ромашковий, липовий, із шипшини, чорний з лимоном, з малиною, з…

— Зі м’ятою, — відповіла я з посмішкою, перебивши його. Якби я цього не зробила, то Ілля б, як і минулого разу, ще кілька хвилин перелічував усі види чаю, які в нього є. Власне, за це він мені й подобався — я сама обожнюю цей напій, але навіть в мене немає такої колекції.

— Гаразд, а ти іди в кімнату, до Дем’яна.

— Добре, — голос зрадницьки затремтів і я прокашлялась.

Вузький коридор, по якому я йшла вже далеко не вперше, здавався мені нескінченним, хоча був завдовжки максимум три метра. Це була стара будівля, тому я не дивувалася такому дивному розміщенню кімнат та настільки довгому коридору. Кожен мій стукіт серця відбивав секунди, які тягнулися, поки я робила важкі кроки до кімнати. 

Звісно, колись цей коридор мав закінчитися.

Відкривши двері, я побачила Дем’яна, котрий сидів на стільці коло столу і дивився у телефон. Як тільки він побачив мене, то відразу випрямився і, відвівши погляд у сторону, привітався зі мною. Я сказала йому «привіт» та сіла на диван під стінкою, котрий був по праву сторону письмового стола. Згадавши, що, цілком ймовірно, десь там я лишила свій лист, зиркнула очима на стіл. Як не дивно, там був порядок, і ніякого клаптика паперу, схожий на мій, я не побачила. Це мене дуже сильно напрягло: я розуміла, що Ілля, скоріш за все, знайшов його. 

Дем’ян відклав телефон, глянув мені в очі та, не хотівши затримувати довго погляд, знову опустив голову. Йому було ніяково, власне, як і мені. Але Дем’ян мав час, аби підібрати слова, в цьому я залишалась впевненою. Я досі не знала про що він хоче поговорити, але здогадувалася.

Через хвилину в кімнату зайшов Ілля з чашкою в руках. Я подякувала йому та поставила чай остигати на столик. У цей момент я відчула якусь напружену атмосферу. Можливо, причиною став важкий погляд Дем’яна на Іллю, коли той пройшов повз нього та сів у своє ігрове крісло. Я встигла побачити цей погляд.