10 розділ

— Що? — бовкнула я, чудово почувши, що запитав Ілля.

— Просто скажи: так чи ні? — промовив він серйозним тоном, який потребував чіткої та швидкої відповіді.

Я кивнула, не дивлячись йому в очі. Я знала! Я знала, що Ілля в курсі. Треба було дізнатися в Дем’яна, чи знає Ілля про його особливість. Просто запитати: «А ти розповідав йому про себе?» І Дем’ян, думаю, відповів би.

Зараз я відчувала себе максимально дивно. Та розмова, коли Ілля пропонував допомогу… Чомусь я думала, що нічого він навіть і близько не знає, а все виявилося навпаки.

Я зиркнула на нього — про що ще він обізнаний? Чи в курсі він, що Дем’яну загрожує небезпека? Чи знає про сновидців пітьми? І, зрештою, чи розповідав йому Дем’ян про мої особливості?

З цього моменту я зрозуміла, що буду змовчуватися і про все розпитувати в Іллі дуже обережно. Хоча з іншої сторони, якби Ілля взагалі ні в чому не був поінформованим, то Дем’ян би попросив мене нічого йому не казати. Я ж знайома з його другом і він про це вже знає. 

Як усе складно!

— Камілло, Дем’ян мені довіряє, — запевнив Ілля. 

— Що саме він тобі розповідав?

Ілля відкинувся на спинку ігрового стільця. Він затримав на мені серйозний важкий погляд, від якого мені стало навіть ніяково. Погода знову псувалася — хмари заволокли все небо. У кімнаті стало темно, але світло Ілля вмикати не став. Вона стала не тільки темною, а й якоюсь моторошною, навіювала паніку. Я відчула, що моє дихання раптом стало жорстким, а по спині пройшов неприємний холодок. Хотілося піти геть. 

— Усе, — коротко відповів Ілля. 

— Але не моє ім’я, — моментально приснула я, відчувши, як поколюють кінчики пальців.

— Він чомусь не любив говорити про тебе. Постійно, коли я щось питав, або намагався уточнити, він переводив тему. Тому так, я не знав, як тебе звати.

— І що він ще розповідав? — я пильно на нього подивилася. — Крім того, що я йому снилася?

— Я ж тобі кажу, все.

Остаточно зрозумівши, що на розмову Іллю не вивести, я встала зі стільця і промовила:

— Гаразд, думаю мені пора.

— Камілло, — його голос прозвучав вже більш м’яко, — я не буду тобі нічого розповідати без Дем’яна.

— Я це вже зрозуміла. Але мені дійсно пора, — сказала я, підібравши з полу шкільний рюкзак, — чорт… Треба повертатися в школу.

— Впевнена? — запитав Ілля, проводячи мене до дверей. — В такому стані особисто б я не став туди йти.

— Все нормально, я вже заспокоїлася.

Набрехала, а може й ні. Я й сама не знала свій стан. Начебто я відчувала себе добре, але, згадуючи невдалі посиденьки з Дем’яном, сварку з Мартою та інші мої проблеми, хотілося плакати. 

Кого я обманюю? Я ніколи не почувалася так кепсько, як зараз.

— Ну, додому я не можу їхати, — пояснила Іллі, взуваючи черевик, — мама сьогодні вдома. Будуть питання, чому я не в школі.

— Коли закінчуються заняття? 

— О третій.

Ілля глянув на годинник, який висів біля дверей. Я теж на нього глянула — велика стрілка показувала майже полудень. Закінчився третій урок і зараз буде велика перерва. Якраз встигну на четвертий. 

— Залишайся у мене, — раптово запропонував Ілля, — звісно, якщо точно не хочеш повертатися до школи.

Правду кажучи, школа була останнім місцем, куди мені хотілося іти. Але й зловживати гостинністю Іллі також не входило в мої плани. Я взагалі не любила зловживати гостинністю будь-якої людини. Коли у гостях мене питали: «Може, залишишся ще?» я вбачала цей вираз просто ввічливим. Мені завжди здавалося, що той, хто запитував, сподівався на негативну відповідь. 

Я зиркнула на Іллю. Наче говорив щиро. В принципі я хотіла десь пересидіти ці три години, не було бажання йти до школи. Кафе не варіант, бо занадто довго доведеться там стирчати. Буде незручно перед офіціантами.

— Погоджуйся, ти мені не заважатимеш, — посміхнувся Ілля, — звісно, якщо не станеш голосно вмикати музику, коли я буду приймати важливий виклик.

Я відповіла йому легкою посмішкою та зняла черевики. Він запропонував мені чай, але я відмовилася, сказала, що вип’ю пізніше. Ми знову зайшли до кімнати з комп’ютером. Звідти щось пролунало й Ілля швидко припав до монітору. Я вирішила поробити деяку домашку на завтра — всі підручники у мене були на флешці в електронному форматі. Ілля люб’язно дав мені свій ноутбук та декілька чистих паперів та посадив мене на край письмового столу. Сам же він сів за персональний комп’ютер, вдягнувши навушники. Стіл був достатньо великий, тому місця вистачило всім. Кожен був зайнятий своєю справою.

Завтра вівторок, а отже, першим уроком стояла біологія, яку я минулого разу віртуозно прогуляла. Взагалі-то по п'ятницях у нас також є цей предмет, котрий стоїть останнім уроком, проте Людмила Семенівна попередила ще в понеділок, що його не буде. Так би довелося мені готуватися до можливого написання контрольної ще в четвер. 

Я відкрила завдання, котрі вчителька задала додому і задумалася: а раптом завтра я буду писати ту контрольну? Людмила Семенівна завтра з легкістю може дати мені написати її, поки інші учні будуть вивчати нову тему. 

Мені стало не по собі. І зовсім не від того, що я не була готова до контрольної. Якщо я завтра буду її писати, значить я не уникнула віщого сну. Єдине, що я можу уникнути — це двійки. Але я вже не встигну підготуватися до контрольної. До неї треба було готуватися на вихідних. Дуже мало часу, я не встигну. На завтра ще потрібно робити купу домашки, а в мене в пріоритеті ті предмети, які я буду здавати для вступу в університет. 

З іншого боку, навряд Людмила Семенівна дасть мені писати ту контрольну. А раптом я знаю відповіді? Я ж могла розпитати однокласників про завдання. А видумувати нові особисто для мене вона, звісно, не буде.
Я хмикнула з посмішкою — мені й не треба було ні у кого нічого розпитувати. Я і так чудово знала, які в контрольній були питання і завдання. Мені ж снився віщій сон.