9 розділ

У понеділок я прийшла до школи на другий урок. Ніхто не поцікавився у мене чому, та і добре. Якщо б хтось спитав, то відповіла б, що проспала. Звісно, це була неправда.

Вчора я прийшла додому і весь вечір просиділа у себе в кімнаті. Я намагалася відволіктися, тому почала готуватися до майбутніх іспитів, відкривши шкільний матеріал. Повторювала пройдене, але вже на першій сторінці зрозуміла, що марна справа — мої думки зовсім не зі мною, не тут. Та й як можна щось вчити, коли тебе переповнюють емоції?

Хотілося голосно заволати від душевного болю, проте я не могла. Навіть якщо б жила сама — сусідів ніхто не відміняв. Стіни в будинку занадто тонкі. Злякаються ще, зателефонують до поліції… Уявляю, як було б дивно, якщо б, відкривши двері, я побачила за нею поліцейського, який запитав: «Дівчино, з вами все гаразд? Сусіди чули крики». Як йому пояснити, чому я кричала?

Від чого?

Я не хотіла зізнаватися собі, що мені подобається Дем'ян. Я не могла закохатися у нього так швидко, але мені було прикро і боляче хоча б від того, що він не захотів мене цілувати. Невже я настільки гидка? А може, в нього є дівчина? Чому він так добре знає французьку? Можливо, у нього є кохана у Франції? А тут я, ще й зі своїми проблемами…

Навіщо?.. Навіщо я намагалася його поцілувати?! Я все зіпсувала. Геть усе. Тепер я не зможу навіть дивитися йому в очі, не кажучи вже про розмову. Чого я вирішила, що це доречно? Від Дем'яна не було ніяких загравань в мою сторону. Так, він мене обіймав та допомагав, проте це ж нічого не означає. Я, наївна, вирішила, що теж йому подобаюсь. І найголовніше: чому мені взагалі прийшло на думку його поцілувати?! Він красень, а я… Я не його рівень.

Таке зі мною перший раз у житті. Ніхто ніколи не подобався, а тут… Дідько! Що я хотіла, коли намагалась його поцілувати? Наприклад, взаємний поцілунок, добре. А далі що? Я дійсно припустила, що ми почнемо зустрічатися? Сміх та й годі!

Навіщо я втекла? Могла б усе перевести в жарт, але я вибігла з його квартири, як навіжена. У всьому винуваті сльози — це вони все зіпсували. Якби не вони, то, може, й залишилася. Подумаєш, трагедія — хлопець не відповів на поцілунок! То що тепер? Рюмсати?

Серйозно, Камілло?

Ніколи більше не зроблю перший крок. Ні-ко-ли.

Я не спала майже всю ніч — цього варто було очікувати. Спершу читала книжку, потім слухала музику. Коли перевалило за дві години ночі — сіла за стіл писати лист. Цікавлячись психологією, я знала, що в таких випадках, як у мене, потрібно спробувати написати листа. Коли випишешся, то стане значно легше. Відправляти його, звісно, нікому не треба, ти пишеш для себе. Я ніколи такого не робила, але саме вночі згадала про такий метод та вирішила його випробувати.

Листа я хотіла написати, звичайно, Дем'яну. Коли взяла до рук папір та поклала його перед собою, на мить задумалася: а з чого почати? Та й взагалі… Що писати? Що казати? Думки сплуталися, було важко виділити щось основне. Хто правий, а хто винен? Ніхто з нас. Якщо не вибачатися, то що тоді? Злитися? Писати, який він бовдур, що я йому не подобаюсь? Звісно, ні. Він у цьому не винен.

Нарешті після декількох хвилин роздумів, я взяла олівець у руку і почала писати. Просто відключила рій думок і сконцентрувалася на події, котра відбулася у квартирі Дем'яна. Речення почали складатися самі по собі, тому я боялася відволіктися, аби не збитися. Чесно кажучи, я плакала від того, що писала. Всі ті речення, котрі я виводила на папері — були моїми одкровеннями. Сльози не затримувалися на очах, текли вздовж обличчя, капали на папір… Я ледве стримувалася не заридати на всю кімнату. Мені було гірко зі слів, які я писала. Невже я дійсно так вважаю? Невже це все пишу я? Невже це мої думки?..

Коли лист був дописаний, на годиннику була майже четверта година ранку. Я склала папір навпіл та поклала собі в блокнот, аби його ніхто не знайшов. Потім лягла у ліжко і ще півгодини думала над тим, що психотерапія з листом не дуже й допомогла. Так, я висказалася, але мені не стало легше. Плюс був лише один: я остаточно зрозуміла від чого мені погано весь вечір. Як виявилося, не лише від того, що Дем'ян не відповів на мій поцілунок.

Зранку я виглядала в принципі нормально — тональний крем і все гаразд. Було майже не видно, що я всю ніч не спала. Пам’ятаю, на годиннику була вже сьома ранку, але я не спішила збиратися в школу. Вийшла о восьмій, зайшла до кафе, замовила каву, а потім повільним ходом пішла до парку… Потрібно було зібратися з думками перед школою. Натягнути посмішку, прорепетувати промову, що просто проспала… І ось, я на другому уроці. Начебто мені вже не так кепсько, як учора.

Вчителька з англійської мови прийшла чітко по дзвонику. Я знала, що сьогодні невелика контрольна, але я не хвилювалася з цього приводу. Все ж таки англійську я не здаватиму, тому на відмінну оцінку не претендую. Натягнута вісімка – це моя оцінка з цієї мови. У випускному класі треба надавати перевагу предметам, котрі потрібні для вступу до університету.

Як виявилося, Марта також не прийшла ні на перший, ні на другий урок, тому ми домовилися зустрітися в шкільній їдальні відразу після дзвоника.

Перші завдання були найлегшими. Я обережно виводила правильні відповіді і вставляла потрібні слова, де потрібно. Аж раптом мою увагу привернув шум. Я повернула голову вліво і побачила, як Олена відволікає Дарину, свою сусідку по парті. Вона щось шепнула тій на вухо, а та закивала головою. Я спостерігала за ними близько хвилини, а потім, коли побачила, як Олена дістає мобільний телефон та щось у ньому шукає, мені стало зовсім ніяково і я відвернулася. Це не мої справи.

Пройшло ще кілька хвилин. Я п’ять разів перечитала завдання, але так нічого і не зрозуміла, хоча всі слова, котрі були написані, я чудово знала. Зліва я почула фразу «не відволікай мене» і настромила вуха. Олена запитала Дарину, чи правильно перекладач переклав якесь речення.

А далі відбулося те, чого я й боялася.