7 розділ

Марта хотіла зустріти мене на зупинці, проте я відразу сказала, що це зайве. Я чудово пам’ятала, де вона живе. Від нас до її району ходила лише одна маршрутка і то — після неї ще доводилося йти пішки близько десяти хвилин. Я думала, що Марта запросить мене у гості максимум через півроку, але це сталося раніше. 

На вулиці моросив дощ. Я кинула парасольку в рюкзак і вийшла з дому, сказавши мамі, що погуляю. Батьки не знали про Марту, та й вони ніколи не питали про моїх друзів. Мені це подобалось, тому що в мене їх ніколи не було. Нічого розповідати. Нема про кого. Я вважала їх нормальними батьками, бо мені не хотілося, щоб вони допитували мене про все в моєму житті. Тоді б довелося розповісти і про Дем'яна, і про те, що зі мною відбувається останнім часом.

Цього не станеться. Я ніколи їм цього не розкажу. Не можу уявити, як взагалі про таке можна розповісти. Це здавалося мені скаженою ідеєю, яка обов'язково матиме сумні наслідки. 

На зупинці я сиділа недовго — маршрутка прийшла швидко. Сівши позаду біля вікна, я витягла телефон, аби увімкнути музику, і побачила пропущений від Дем'яна. Я вдягла навушник і передзвонила йому.

— Доброго ранку, — привітався він, позіхнувши.

— Дванадцята година дня, — повідомила я з посмішкою на обличчі.

— Точно. Хотів просто сказати, щоб ти не забувала усвідомлюватися.

— Так, я пам’ятаю, але дякую, що нагадав, — привітливо відповіла і запнулася, немов хотіла сказати ще дещо — про те, що у Іллі стався потоп. Але я вчасно замовкла. Дем'ян і гадки не має, що я знаю його друга. Я так і не розповіла йому про те, звідки в мене його номер.

— Ну, тоді бувай? — промовив Дем'ян. — Гарних вихідних.

— Так… — в моєму голосі звучала якась нотка сумніву. Я не завершала виклик, і Дем'ян також продовжував тихо дихати в слухавку.

— Щось ще? — нарешті сказав він. — Тобі щось наснилося?

— Ні-ні, — я заперечно похитала головою, немов він бачив мене, — звісно, снився якийсь сон, але… Нічого особливого. Сон як сон.

— Добре, — зітхнув Дем'ян, — Камілло…

— Що?

— Можу я тебе попросити розповідати мені усе?

— Усе? — я награно здивувалася. — Навіть те, що я сьогодні їла на сніданок?

— Ти зрозуміла мене, — суворо засопів Дем'ян, — важлива кожна деталь. Кожна дивна деталь, розумієш?

Я голосно ковтнула слину і мій голос після цього раптом став якимсь хрипким.

— Розумію.

Ми попрощалися. Всю дорогу до потрібної зупинки я провела у роздумах і музику так і не увімкнула. Мене мучила совість, що я їду до Марти не лише просто в гості, а щоб довідатися ще більше про затоплення їх квартири. Можливо, навіть застати Іллю та поговорити з ним особисто. Марта анічогісінько не розуміє про те, що відбувається зі мною. Звісно, вона вже дещо знала, але з усієї інформації я розповіла їй лише якісь, мабуть, десять відсотків. Усе інше я приховувала, і зараз я їду до неї не просто через запрошення в гості. Звичайно, це мене дуже пригнічувало. Я не була корисливою людиною і не могла терпіти таких людей біля себе. Але ситуація примушувала.

Я заплющила очі і відкинулася на спинку сидіння. Добре, що хоч Дем'ян в мене є. Важко уявити, що б я робила без нього. Довелося б розгрібати це все самій. А знаючи мене, я б і половини сама не допетрала. Може, через безвихідь остаточно б розклеїлася. Довелося б, не дай боже, батькам усе розповідати.

Дем'ян попросив доповідати йому про все. Мабуть, випадок з потопом також входив в ці «дивні деталі», як він сам вимовився. Власне, чому я не можу Дем'яну розповісти про це?! Так, він зрозуміє, що це Ілля дав мені його номер. Що з того? Адже Дем'ян сам хотів мені допомагати, а це я його відшила, якщо так можна говорити. Невже він буде злитися на свого друга через таку дрібницю? А може, Дем'ян вже давно про це знає?! Ілля ще кілька днів тому міг розказати про мене Дем'яну. Яка ж я дурна. Так і є. Нічого від Дем'яна це приховувати.

Незабаром була моя зупинка. Дощ посилився, а тому мені довелося розкривати парасольку. Покинувши маршрутку, я набрала номер Дем'яна та поспішно пішла по тротуару. Добре, що вдягла осінні туфлі, а не кеди. Кеди трохи промокають.

— Так, Камілло, — почулося у слухавці.

— Дем'яне, мені треба тобі дещо сказати, — впевнено промовила я.

— Ну нарешті, — хмикнув він, — я вже думав не передзвониш.

— Ти знав?..

— По твоєму голосу зрозумів, що ти щось приховала.

— Нічого я не приховувала! — обурилася я, наступаючи на калюжі, які неможливо було обійти.

— Добре, — Дем'ян не став сперечатися, — що там у тебе?

Я трохи уповільнила хід, дивлячись по сторонам. Позаду мене біг якийсь чоловік. Він був без парасольки, тому було не дивно. Він швидко мене обігнав, пробігши повз мене, і я знову залишилася одна на тротуарі.

— Камілло? — подав голос Дем'ян. — В тебе там все гаразд?

— Так.

— Чого тоді мовчиш?

— Роблю, як ти мене вчив, — роздратовано пояснила, — піклуюсь про те, аби нашу розмову не почули ліві люди.

— А-а-а, — протягнув він, — так, безпека понад усе.

— До речі, я досі не розумію, навіщо така секретність, але нехай.

— Якось розповім.

І тут я знову трохи спалахнула, продовжуючи ходьбу.

— Он як? Тобто я тобі повинна розповідати все, а ти мені лише якусь частину?

— Камілло, будь ласка, не починай, — зітхнув Дем'ян, — я тобі розповідаю все, що вважаю потрібним. І ти мені маєш розповідати все, що вважаєш потрібним.

— Усе, що вважаєш потрібним ти, — останнє слово я виділила занадто сердито.

— Усе, що стосується справи, — втомлено промовив Дем'ян, — досить цієї полеміки! Кажи, навіщо передзвонила.

Дощ не вщухав. Йти було важко, а підбирати потрібні речення, коли навколо стоїть шум, — ще важче. Краплі падали на парасольку і збивали усі мої думки. Дем'ян чекав близько хвилини, а потім я знову почула його невдоволене бурчання.