6 розділ

Ніч пройшла спокійно. Ніяких віщих снів і незапланованих виходів із тіла. Будильник розбудив мене о сьомій ранку і, згадавши, що сьогодні п’ятниця, я посміхнулась й миттю встала з ліжка. Поставивши телефон на зарядку, я вийшла з кімнати та попрямувала до вбиральні. У п’ятницю я завжди відрізняюсь від усіх однокласників своєю активністю. Це мій найулюбленіший день на тижні. Особливо обожнюю вечори п’ятниці: нарешті ти можеш лягти спати, коли заманеться. Найчастіше по п’ятницях я дивлюся якийсь фільм, або серіал.

Я дуже хочу запросити в гості Марту, але ніяк не можу набратися сміливості. Так вийшло, що справжньої подруги у мене ніколи не було. Я дуже довго товаришувала з однією дівчинкою в початковій школі, але потім вона перейшла до іншого навчального закладу. Я намагалася з нею зв’язатися, але виявилось, що вона змінила номер. Я вирішила, що якщо я була б їй потрібна, вона б сама мені зателефонувала. Але цього не сталося. Не знаю, де вона зараз і що з нею. Я навіть ніколи не намагалася знайти її в соціальних мережах. Навіщо нав’язуватися людям, яким ти не потрібен?

Поснідавши з батьками, я зібрала рюкзак, зняла телефон із зарядки та у доброму гуморі вийшла з дому. Я відчувала, що сьогодні буде хороший день, але життя любить підкидувати мені несподівані сюрпризи.

У навушниках заграла одна з найулюбленіших пісень, і я не помітила, як прискорила свою ходьбу. Звичайно, як і всі, я любила слухати музику в обох навушниках, але після недавнього інциденту я вже так не роблю. Так, одного разу мене майже не збила машина. Батьки досі про це не знають, бо вже б давно відібрали у мене навушники.

Раптом музика перервалася, і я почула звук рингтону. Діставши телефон з кишені, я подивилася на екран і швидко відповіла на дзвінок.

— Доброго ранку, Камілло, — почула голос Дем'яна, — зустріч після уроків ще в силі?

— Звичайно, — відповіла я, — заняття закінчяться о третій годині.

Оскільки перший урок у нас з Мартою був різним (ми були у різних групах з інформатики), я не відразу дізналася, що сьогодні її нема в школі. Я хотіла їй зателефонувати, але подумала, що в таку ранню годину вона може ще спати. Наприклад, якщо вона прихворіла. Я можу розбудити її своїм дзвінком. Треба зателефонувати після завершення уроків. Цікаво, з нею все гаразд?.. Хоча це вже схоже на параною. Що з нею може трапитися?

Була ймовірність, що вона в поліклініці і прийде на другий, або третій урок.

Але Марта не прийшла.

На одному з уроків учитель в мене спитав, чи не знаю я, де вона. Отже, хтось вважає нас подругами. Авжеж, таке буває, що ми з нею сідаємо разом, але в основному я завжди сиджу разом з Назаром, хай йому грець.

Але, якщо чесно, Назар не був поганим сусідом. Він майже ніколи мені не заважав, не розмовляв на контрольних, не чіплявся з дурними питаннями. Тому я й здивувалася, що той сон міг бути віщим. Так, Назар був нечемним та зухвалим, але він ніколи мене не підставляв. 

Коли уроки закінчилися і я вийшла зі школи, Дем'ян стояв під самими парадними дверями. Привітавшись з ним, я попрощалася з деякими своїми однокласниками, які виходили разом зі мною. Вони побажали мені хороших вихідних і уважно оглянули Дем'яна. Він удостоїв їх кам’яним виразом обличчя.

— Знаю одне місце, — сказав до мене Дем'ян, — підемо туди. Звісно, якщо ти не проти.

— Чекай.

Я витягла мобільний і набрала номер Марти. Кілька гудків — і на тім проводі я почула голос подруги:

— Камілло, привіт. Я трохи зайнята, давай пізніше поговоримо?

— Без проблем, — відповіла я і відключилася.

— Все нормально? — поцікавився Дем'ян, кинувши на мене трохи стурбований погляд.

— Так, — кивнула головою, — ходім. Але спершу мені треба забігти в ательє. Це біля школи.

Півдороги Дем'ян мовчав. Я вже встигла подумати, що я щось не те зробила чи сказала. Так, моя параноя завжди зі мною.

До ательє ми дійшли швидко. Дем'ян вирішив постояти на вулиці, і я цьому зраділа: я трохи соромлюсь розмовляти з незнайомими людьми в присутності знайомих. У мене завжди таке відчуття, що я безглуздо виглядаю, та й голос якось незвично ламається. Коротше, маячня.

Я швидко забрала мамин жакет і вийшла з ательє. 

— Все? Можна йти? — спитав він.

— Так, пішли.

Дем'ян йшов трохи позаду, і це беручи до уваги той факт, що вів він мене, а не я його. Я не знала, куди ми направляємося, але курс тримали ніби до залізничної станції. Я чомусь була впевнена, що він знає, куди йде.

— А далі куди? — спитала я трохи зухвало, розуміючи, що це не кінцева зупинка.

— Побачиш, — коротко відповів Дем'ян.

Ми пройшли по діагоналі парковки, яка була біля станції, а потім уздовж дитячого майданчика, котрий розміщувався трохи далі однієї багатоповерхівки. Було таке відчуття, ніби ця прогулянка ніколи не завершиться.

— Бачиш там альтанку?

— Ні, не бачу, — я придивилася.

— Знущаєшся? Ти дивишся прямо на неї.

Ми ступили на порожній дитячий майданчик і пройшли по тротуарній плитці якраз до невеличкого спорудження. Тільки тоді до мене дійшло, що то звичайна бесідка.

— Це ти знущаєшся, — мовила я, — біля мого будинку теж є бесідка.

— Тут нас ніхто не почує, — запевнив Дем'ян, — ігровий майданчик далеко від неї.

— Все настільки секретно?

— Скоріше серйозно, — уточнив Дем'ян.

Ми зайшли в альтанку і сіли напроти один одного. Вона була шестигранною й розміщувалася дійсно досить далеко від ігрового майданчика і тротуару з пішоходами. На дерев’яній підлозі валялося декілька недопалків, обгортки від цукерок та використані вологі серветки. Зрозумівши, що до чого, я посміхнулася, хоча ніколи в житті не палила і, зрозуміло, ніколи не перебивала запах від цигарок.

— Давно знаєш це місце? — запитала я з цікавості.

— Я тут живу.

— В альтанці? — з моїх вуст вирвався невдалий жарт. Шуткувати я ніколи не вміла.

— Бачиш п’ятиповерхівку? Звідси навіть мій балкон видно, — Дем'ян зиркнув на нього очима, — крайній зліва. Третій поверх.