5 розділ

— Не вірю своїм очам. Це він, — я видавила із себе речення перед тим, як остаточно втратити дар мови.

— Він?! — Марта наблизилася до ноутбука і почала роздивлятися всі деталі фотки, ніби вперше бачила Дем'яна.

— Збіги трапляються, — посміхнувся Ілля, — радий, що став корисним.

— Здається, я не бачила його з тобою вже досить давно… — Марта почала згадувати, — по-моєму, він приходив у неділю. Я бачила його у вікно.

— Він приходив у справі, — пояснив Ілля, — ми вже давно не вибиралися в місто разом. Він казав, що зайнятий. Я йому дзвонив учора, але він не підняв слухавку.

— Камілло, твій ступор затягнувся, — Марта схвильовано подивилася на мене, але видавила посмішку, — все в порядку?

Я кивнула. Усе, що зараз відбувалося, здавалось моїм черговим сном. Я продовжувала витріщатися на екран, розглядаючи кожну деталь у зовнішності Дем'яна: тонкі губи, вигнуті брови, впевнений гордий погляд, коротке, акуратно причесане чорне волосся. Вдягнутий у білу випрасувану сорочку та бежеві слакси. Загалом, світлий колір йому дуже пасував. Дем'ян не був красунчиком з обкладинки журналу, проте я була впевнена, що прихильниць у нього хоч відбавляй.

— Камілло, — звернувся до мене Ілля, вирвавши мене з думок, — я дам тобі його номер.

— Добре. Дякую, — відповіла я, посміхаючись краєчками губ, — давно ви дружите?

— Ми познайомились на першому курсі. Все навчання просиділи разом за однією партою, — не без гордості сказав Ілля, — записуй номер.

Я швидко дістала телефон з кишені та зберегла номер Дем'яна в телефонну книгу. Мені не вірилось, що нарешті я зустрінусь з ним. Але спершу треба було додзвонитися — Ілля сам сказав, що Дем'ян зараз зайнятий і не бере слухавку навіть коли друг телефонує, що говорити про анонімний номер. Тоді просто напишу повідомлення і підпишусь своїм ім’ям. Сподіватимуся, що Каміллу він знає лише одну.

— А як ви познайомились? — поцікавився Ілля і додав, — звісно, якщо не секрет.

«Секрет».

Я хотіла делікатно промовчати, але чомусь із вуст вирвалось:

— В еспресо-барі.

Це була почасти правда. Наше знайомство дійсно відбулося там, а зустрілися ми в глухому куті ринку.

Коли я вже покидала квартиру Іллі, я ще раз йому подякувала і сказала, що знайти Дем'яна було для мене дуже важливо. Марта провела мене до зупинки, хоча я запевняла, що дійду сама. Коли я сіла в автобус, помахала їй рукою з вікна. У мене в голові було лише одне: треба зв’язатися з Дем'яном. І чим швидше, тим краще.

Я витягла мобільний і ще довго дивилася в екран на його номер. Навіть скинула виклик мами, тому що була майже готова подзвонити Дем'яну. Чи, може, просто написати повідомлення? Але ж його він може не почути, але й на дзвінок може не відповісти. Та і що писати в тексті? «Привіт, це Камілла, давай зустрінемося»? Але ж він дійсно може знати не одну Каміллу. А як по-іншому? «Привіт, це Камілла з твоїх снів»? Звучить настільки паскудно, що навіть думати про це не хочу.

Що ж робити? Чому все так складно?

Я вирішила подзвонити. Один раз натиснула на виклик і швидко скинула. Так само я зробила і другий, і третій раз. Я була на себе дуже зла за ці вчинки. Чого боятися?! Його відмову? Його слів «сама в усьому розбирайся»? Так, можливо. Але я все ж таки сподівалася на його поблажливість. Він також має розуміти, що не можна ось так просто підійти до людини і почати переказувати її сон. Це б налякало кожного, тому не дивно, що я так відреагувала.

Вирішила, що дзвонитиму, коли вийду з автобуса. А коли вийшла з нього, вирішила, що зателефоную вже вдома. Я знаю, що це за вчинок. Називається навмисне відкладання справ, а вже, між іншим, пів шостого. Може Дем'ян рано лягає спати? Та і взагалі дзвонити пізно ввечері не дуже культурно. Зараз або ніколи.

Я зайшла у кав’ярню, яка біля нас нещодавно відкрилася. Замовила допіо та присіла за столик. Можна було й на вулиці зателефонувати, але під вечір там стало зовсім холодно. Я поклала телефон біля чашки і дивилася на нього кілька хвилин, підперши голову руками. Готувалася. Настроювалася.

Я не знала, чи варто перед ним вибачатися. Я не відчувала себе винною. Мені було страшно в той день, як і будь-якій іншій дівчині в тій ситуації. Дем'ян тоді налякав мене. Він має це розуміти. Йому треба було вчинити тоді якось по-інакшому.

Знову зателефонувала мама, але мені було ніколи з нею балакати. Вже майже шість вечора. Треба дзвонити Дем'яну.

Я взяла в руки смартфон і пообіцяла собі, що більше не буду скидувати виклики. Тепер я була готова говорити. Телефон був майже розряджений, але на дзвінок батареї вистачило б.

Виклик пішов. Перший, другий, третій, четвертий, п’ятий… Все зрозуміло. Він не відповість. Доведеться писати повідомлення. Погано.

— Слухаю?

Я хотіла відповісти, але мовчала. Серце стукало в грудях так, ніби зараз вискочить та полетить у космос. У роті пересохло, тому я ковтнула слину, але це не допомогло. Тоді я взяла в руки чашку з допіо та опорожнила її, випивши всю каву.

— Алло?..

— Це Дем'ян? — нарешті вміння говорити знову до мене повернулося. Ще б трохи і він би просто кинув слухавку.

— Так, це я. Хто питає?

— Камілла, — відповіла я і замовкла. Дем'ян також мовчав ці декілька секунд, і тоді я додала, — Камілла, котра…

— Я зрозумів, — перебив він мене, — ти… Звідки в тебе мій номер?

Я розгубилася. Не знала, чи варто говорити правду. Не хотілося, щоб Дем'ян образився на свого друга, адже це не дуже гарно — давати незнайомим людям номери своїх друзів. Але Ілля подумав, що я звичайна дівчина, якій сподобався хлопець. У цьому ж нема нічого такого, так?..

— Втім, неважливо, — почула я на тім проводі, — ти хочеш знати більше, вгадав?

— Так, дуже, — швидко відповіла я.

— Сподіваюсь, ти розумієш, що це не телефонна розмова?

— Тепер розумію, — зізналася, — ми можемо побачитись? — після цих слів серце заколотало ще сильніше, хоча здавалося, що сильніше вже нікуди.