4 розділ

— Камілло!

Що це? Звідки це?

— Камілло!

Моє ім’я… Хтось мене кличе, але я… Де я?

— Камілло!!!

Це з фонтану. З того самого фонтану в сквері. Залишається зробити лише крок униз і тоді…

— Та прокинешся ти вже нарешті, чи ні?!

Це мама. Коли я ледве розплющила очі, вона стояла наді мною зі злим виразом обличчя.

— І як це розуміти?

— Розуміти — що? — я анічогісінько не могла второпати спросоння, що саме вона від мене хоче. Я навіть не відразу вкумекала, що вже ранок четверга і мені пора до школи.

— Ти спала в навушниках? Камілло, ти знущаєшся?! Ти розумієш, як це шкідливо? — заволала мама, відібравши в мене телефон. — Підіймайся, швидко! Ти спізнюєшся!

— Котра година? — я підняла очі на годинник і, побачивши майже восьму, повністю оговталась від сну.

— Ти знову сиділа у своєму телефоні до самого ранку?

— Ні, — відповіла я, біжучи у ванну. Чистити зуби було вже ніколи, тому я просто сполоснула ротову порожнину та умилася прохолодною водою. Вирішила, що до вбиральні сходжу вже в школі. Швидко вдяглась, склала зошити в ранець та вибігла з дому.

Мама кричала мені вслід щось про те, що сьогодні вночі вона навмисно встане аби перевірити, чи я сплю. Я проігнорувала всі її слова — мама ніяк не може змиритися з тим, що мені не тринадцять років і я сама вирішуватиму, коли мені лягати спати.

До дзвоника ще було п’ятнадцять хвилин — за цей час я і доходжу до школи, отже, не запізнюсь. В мене був заведений не один будильник, але я не почула жодного, бо була в навушниках. Наступного разу ставитиму будильники на телефоні. І чому сьогодні вночі я не второпала, що якщо я засну з музикою у вухах, то не зможу почути будильники?

Бо все просто: у мене не було наміру засинати. В котрий раз я не змогла зловити момент засипання. Це відбувається так мимоволі… А те, що сталося вночі, вранці взагалі здавалось чимось нереальним. Немов мені все наснилося. Абсолютно все. Таке відчуття, ніби мене взагалі не було на кухні: ні перший раз, ні другий. Ніби після дванадцятої я зовсім не виходила з кімнати, а поговоривши з Мартою, я відразу вдягла навушники та лягла спати.

Ні. Я була вночі на кухні. Принаймні один раз точно. Досить цих нав’язливих думок. Набридло думати усіляке безглуздя. Так дійсно можна збожеволіти.

У парадні двері школи я влетіла точнісінько із дзвоником. Добре, що аудиторія географії розміщувалася на першому поверсі. Вчитель ще не прийшов, тому в мене був час відновити дихання і підготуватися до уроку. Марта повернула голову в мою сторону і посміхнулася мені, а я також відповіла їй посмішкою. Я розуміла, що маю зібрати думки докупи і не відставати з навчання. Врешті-решт, це випускний клас і він дуже вирішальний. Треба заспокоїтися та переключитися на урок — географія входить в перелік предметів, які мені треба буде здавати.

На уроці я була зібрана та нотувала все, що потрібно. Сьогодні ми вивчали картографію — одна, мабуть, з найцікавіших тем цього предмету. Я готувалася до вступу на метеорологічний факультет, тому географія була для мене важлива. Хотілося б вступити до Київського університету і переїхати в столицю. Якщо не складеться — нічого страшного. Але спробувати варто, тому не хотілося завалити географію на екзамені.

У той час, коли вчитель розповідав про спроби картографічного зображення об'єктів, мій телефон видав короткий звук — прийшло якесь повідомлення.

— Вибачте, — сказала я, подумки лаючи себе, що котрий раз забула вимкнути звук у гаджеті. Я відразу ж подивилася на екран з надією, що це Дем'ян, а потім згадала, що мені не приходять сповіщення особистих повідомлень в Інстаграмі. Не знаю, чи можна це якось виправити, чи ні. Мене це не цікавить — я там ні з ким не спілкуюсь, лише іноді викладаю фото.

Повідомлення прийшло від мами, але його зміст я вирішила почитати на перерві, щоб зайвий раз не відволікатися. Вхід в Інстаграм і перевірку чи не написав Дем'ян, я теж відклала на перерву.

Увесь той час, який лишався до дзвоника, я провела з прискореним серцебиттям. Я сподівалася до останнього, що Дем'ян написав мені, але розуміла, що селфі я запостила пізно ввечері, а зараз лише ранок. Навіть якщо Дем'ян і знає про мій Інстаграм і вирішить зайти на мій профіль, це може відбутися упродовж сьогоднішнього дня, або завтрашнього. Треба набратися терпіння — я кажу собі це вже майже добу.

Разом із дзвоником на перерву зі мною заговорив Назар:

— Камілло, даси мені свій зошит з географії? Я перепишу декілька лекцій.

Я не могла казати, що сердилася на нього. Той випадок з телефоном на уроці біології відбувався уві сні й там і залишився. Цього не трапилося насправді тому, що я цьому завадила. Якби я пішла на урок, він би мене підставив, тож неприємний осад при розмові з ним в мене все ж таки був.

— Ти щойно грав у телефон на уроці, — сказала я йому з докором, — чого не писав лекцію?

— Та мені спершу дві попередні треба переписати. У кінці семестру зошити перевірятимуть, ти ж знаєш. Дай переписати, будь ласка.

Я вже хотіла послати Назара, але останнє слово, яке він сказав, його врятувало.

— Ну, добре, — погодилась я, віддаючи зошит, — забирати додому не дозволяю. Сфоткай сторінки у школі й поверни назад.

— Домовились, — Назар не став сперечатися, — віддам на наступному уроці.

Я не могла довірити йому зошит, в якому вела конспекти ще з минулого року. Сподіваюсь, він розумів чому: я дуже дорожила цим зошитом, а Назар, на жаль, за всі роки навчання через погану поведінку не заслужив до себе довіри.

Після цього я відразу ж зайшла в Інстаграм. В діректі були відсутні запити на листування і, коли я це усвідомила, я ще півхвилини витріщалася в екран. Що хотіла там побачити? Невідомо. Просто дивилася у смартфон з сумним виразом обличчя і навіть не помітила, як до мене підійшла Марта.

— Привіт, — промовила вона.

— Привіт.