1 розділ

Я сиділа за партою, не видаючи жодного звуку. У нас дуже сувора вчителька з біології, тому кожен з учнів розмовляв тільки тоді, коли вона запитувала. Уважно подивившись на парти, Людмила Семенівна сказала:

— Залишили тільки ручку й зошит! Все інше — швидко заховали!

Після цього вона почала кожному роздавати листочок із завданнями.

— Якщо я побачу, що хтось списує — заберу роботу і поставлю два! — суворо попередила вчителька.

Сьогодні в нас контрольна з мого «найулюбленішого» предмету — біології, який я шалено «обожнювала» завдяки вчительці. Колись він мені подобався, але це було ще в п'ятому класі. Тоді у нас вела біологію інша вчителька, добра та весела, її всі любили. Але незабаром вона пішла в декрет, і відтоді у нас веде Людмила Семенівна, яка є повною протилежністю попередньої біологічки.

На моїй парті з’явився листок із питаннями. Я уважно їх прочитала і почала давати відповіді. На другому завданні я трохи відволіклася, побачивши, як мій сусід по парті, Назар, дістає смартфон із рюкзака у той момент, коли Людмила Семенівна роздавала листочки іншим однокласникам і була повернута до нас спиною.

— Назаре, сховай! Вона ж помітить! — пошепки, але обурено сказала я йому. Проте він не послухав і почав клацати по екрану, ймовірно, шукаючи відповіді на завдання в інтернеті.

«Ну і нехай. Головне, що я його попередила», — подумала я і продовжила писати, трохи відсунувшись від сусіда.

Через кілька секунд я почула:

— Камілло! Камілло!

— Чого тобі, Назаре? Не відволікай мене!

Він підсунув мені свій телефон і запитав:

— Слухай, подивися сюди. Скажи, що в параграфі не так було написано, як в тут, в інеті. Камілло, подивися!

Не встигла я навіть прочитати, що написано на екрані, як боковим зором побачила, що біля нашої парти стояла Людмила Семенівна. Коли я глянула на вчительку, то помітила, що обличчя у неї було зле й незадоволене.

— І що це у нас тут таке? — спитала вона, дивлячись на телефон, який лежав посередині парти.

— А це не мій, — заявив Назар, роблячи чесний і безневинний погляд.

— Як це не твій?! Людмило Семенівно, це мобільний Назара, а мій у кишені! — я витягла звідти свій телефон і показала його біологічці.

— Я не винен, Людмило Семенівно! Вона сама в мене його попросила! Я просто…

Не встиг Назар договорити чергову нісенітницю, як вчителька забрала роботи у нас обох. Просити їх повернути назад не було сенсу, бо в неї такий характер — роботи вона нікому ніколи не повертає.

Найближчі півгодини я сиділа мовчки, підперши голову рукою і дивилася на підлогу. Не знаю, що весь цей час робив мій сусід. Я не дивилася в бік цього мерзотника.

Можу сказати одну річ точно: він не стане хвилюватися за оцінку з контрольної, оскільки однією задовільною оцінкою не перекриєш усі двійки, які він отримував протягом місяця.

Через деякий час у мене трохи затекла рука, і я вирівняла спину, змінивши позу. Ненароком поглянула на Назара: він грав у якусь гру на телефоні й посміхався. Цікаво, він хоч вибачиться за цей випадок? Адже він так мене підставив...

Продзвенів дзвоник. Ну ось, нарешті. Я мало не померла від нудьги.

— Роботи мені на стіл і всі вільні! — сказала Людмила Семенівна і далі продовжила щось писати за своїм столом. 

Коли частина класу вийшла і Назар разом із ними, я підійшла до біологічки й боязко запитала:

— Ви поставите мені двійку?

— Є інші варіанти? — відповіла вона питанням на питання, не підіймаючи очей.

— Але... У всьому винен Назар. Адже це був його телефон. Я чесно відповідала на питання. Це він мене відволік... — мимрила я собі під ніс.

Нарешті вона відклала в сторону папери, подивилася на мене і, примружившись, сказала:

— Послухай, крихітко, мені все одно, чий це був телефон. Дивились ви в нього обоє. Ось я і забрала роботи у двох. Тут все справедливо. А зараз іди, у мене дуже багато роботи.

Захопивши із собою спортивну форму, я вийшла з аудиторії біології в пригніченому стані й пішла в роздягальню. На що я тільки сподівалася, підходячи до неї?..

— Камілло, як ти? — запитала Марта, моя однокласниця, коли я опинилася біля спортзалу.

— Погано, — сумно відповіла я, — в усьому винен Назар і його безглуздий телефон, а покарали нас обох. Уявляєш, він після уроку навіть не вибачився!

— І не вибачиться! — зітхнула Марта.

— Так... У нього ж нічого святого в душі немає. Йому двійкою менше, двійкою більше... Але я ж добре вчуся! Навіщо він так зі мною? — на моїх очах з'явилися сльози.

— Не переймайся так. А він просто бовдур, — відповіла Марта і пішла в сторону їдальні, а я зайшла в роздягальню, сподіваючись, що хтось ще з однокласниць пожаліє мене, або хоча б зверне на мене увагу. Зізнаюся, в той момент мені хотілося тільки розради. Але всі були зайняті своїми справами, і ніхто навіть не помітив, як я увійшла. Нічого, я вже звикла, що всім на мене начхати.

Незабаром усі уроки закінчилися, чому я була безсумнівно рада. Після школи я вирішила трохи прогулятися, намагаючись забути сьогоднішню ситуацію в школі. Поспішати нікуди. Мама з татом поїхали на свято до моєї хрещеної, залишивши мене одну на господарстві, оскільки повністю мені довіряли. Уроки в мене ніхто ніколи не перевіряв, я завжди все робила на совість. 

Коли я вже зайшла у свій під'їзд і почала підійматися по сходах, то зустріла свою сусідку знизу, тітку Вікторію, яка підбігла до мене, наче якась скажена.

— Камілло!!! Де ти ходиш?! Камілло, якого дідька?!

— Чого ви так кричите? Що таке? — розгубилася я.

— Ти ще питаєш?! Ти мені будеш робити ремонт стелі! Чого ти стала як вкопана?! Біжи додому швидше!

— Що? Що ви маєте на увазі?..

— Кран закручувати вмієш, чи батьки так і не навчили?!

Тільки після цих слів я зрозуміла, що у мене в квартирі потоп. Та й добрячий, якщо в сусідки стелю затопило! Я швидко помчала на свій поверх і, відкривши двері, зайшла до квартири. Як тільки я ступила за поріг, то відразу ж відчула холодну воду в себе під ногами. Відразу побігла на кухню і вимкнула кран. У цей момент мені стало дуже страшно. Я затопила нашу квартиру і квартиру сусідки знизу. Коли про це дізнаються батьки, мені кінець...