2

     Сон був якийсь уривчастий. Я блукав довгими коридорами, переходячи з одної кімнати до іншої. Білі стіни. Високі стелі увінчані ліпниною та кришталем ажурних фронцгольдских абажурів. За великими, запотілими, порожніми вікнами у суцільній темряві стояла біла фігура.  Я провів по склу рукою та побачив, як це щось с закритим білою вуаллю лицем, застигло з відкритим ротом в німому крику. Це щось немов кликало мене без слів, замість них був лише якість ритмічний стук. Ніби монотонно капала вода. Тук. Тук.

     Тук. Мене похлопала по плечу чиясь рука в коричневій шкіряний їздовий печатці.

     -        Гей, прокидайся, вже сонце високо.

     Я відкрив ліве зелене око. Наді мною стояла та сама жінка. Я мабуть перший раз побачив її без шолома при світлі дня. Лоб був високий, ніс з прямий. Очі мигдалевидні, великі, кольору коріандру. Вона дивилася на мене без ніякої уваги, навіть не зважаючи на мою чудернацьку зовнішність.

     - Ти ж з алхіміків? – спитала вона. – Тебе шукає Гийом, просить щоб ти глянув на його палуга. Він якийсь знервований останнім часом. Вже другу ніч тулиться до мене немов кошеня. А я навіть котів не люблю. Гийом не може зрозуміти, що його бентежить.

     Я відкрив друге око та прямо подивився на неї.

     -   Так, звичайно гляну. А де сам Гийом?

     -  Блює після вчорашнього пойла, - відповіла вона рівним тоном.

     - Угу, ну це логічно. Вчора він пив, як бик помиї, – хмикнув я -  Після такого вечора краще сказати – головне, що живий. Я ніколи не обстежував котів-палугів, але теорію знаю. Дай тільки очі промити від сну.

     Сонце і справді було вже високо. Караванники збирали речі, та закопували попіл від вогнища у пухку каштанову землю. Мулів, що тягли повозки з товарами, вже запрягли. Я підійшов до своєї повозки і взяв шкіряний чурбан з водою. Вилив собі на руки, та витер лице. Витяг із сумки шмат чорного хліба та в’яленого кабанячого м’яса. Вона стояла і мовчки чекала, поки я, жуючи свій похідний сніданок, перебирав горнятка та склянки з настоянками, шукаючи потрібну.

     -  Ага, ось те, що може бути потрібним. Веди до звіра.

     Вона без жодного слова повернулася та стрімко покрокувала вперед. Я пішов за нею. Земля була вкрита ранковою росою, що немов розсипи діамантів виблискували на сонці.

     Кіт стояв біля голови каравану та дивився кудись в даль, кумедно висунувши довгий рожевий язик. Вся кумедність одразу пропала, коли він відкрив рота, позіхнув та в його пащі, розміром з мою голову, показалися декілька рядів рівних білих ікл, гострих як наточені ятагани.

     Вона, не зважаючи на них, почесала його за вислим вухом, та подивилась йому в великі буро-зелені очі. Кіт замурчав та голосно зойкнув від радості. Яка неймовірна миловидна картина, подумав я, якщо б не знав на що спроможні ці звірюки. І як вона з ним так просто поводиться? Зазвичай лицарі, змінюють їх два-три рази за життя. Смертність палугів доволі велика, незважаючи на їх товсту шкіру яку не кожна стріла проб’є і на блискавичну реакцію. Вони перші приймають на себе удар, захищаючи понад усе свого володаря. Вони перші і гинуть.

     -  Гарний він, хоч і не молодий. Я чув його звати Рік?

     - Рікон.

     - Мені вже можна підійти щоб я його оглянув?

     - Так.

     Вона взяла палуга за холку, та зняла ошийник з пентаклем. Я трохи здивувався, палуги не даються в руки всім підряд.

     - Ти ж казала, що ніби не любиш котів, але як я бачу вони від тебе просто в захваті! – присвиснув я тримаючи руки в карманах.

     - Я майже виросла на звіринці. Мій батько не маючи синів навчав мене як правильно поводитися з ними. Хотів передати сімейну справу. Але зірки не зійшлися, - сказала вона і потріпала його палуга по підборіддю.

     - Мабуть прибутковий був бізнес, - я ще раз присвиснув. Цікаво хто вона така, раз її батько мав звіринець по розведенню палугів у своїй власності.

     Вона нервово смикнула плечем та відкинула довгий пасм волосся назад і я зрозумів, що сказав щось дуже не те. Всі приватні звіринці і палуги так чи інакше підпорядковуються імператорським звіринцем, та стоять в них на обліку. Палуги це не королівські пуделі, їх аби хто розводити не буде. Тільки ті, які мали вдосталь влади, грошей, сили волі, міцності характеру та головне – персональний дозвіл від імператора. Вони не такі кровожерливі, як їх дикі пращури, тільки тому, що еліксири та срібний пентакль з сигілами, стримують жагу крові цих створінь.

     Я обігнув його по колу. Ззаду до них підходити було не дуже безпечно. Звір може не правильно тебе зрозуміти і агресивно відреагувати. Шерсть була гарна, блискуча. Сніжно біла з рудими плямами. Прості люди вважають, що всі палуги обов’язково повинні бути повністю графітовими і мати червоні очі, але на справді це не так. Як показала практика, однотонність окрасу не впливала ні на швидкість, ні на реакцію. Кошенята могли бути різних мастей. Хоча і справді, графітовий колір мають в своїй палітрі всі. У Рікона такого кольору було тільки праве вухо. А про червоні очі взагалі народний міф.

     Я відкрив пляшечку з настоєм котовніка, та змочив руки жовтою тягучою рідиною міцного заспокійливого. Взагалі, палуги були майже позбавлені від такого розповсюдженого серед котячої братії недоліку, як порочна залежність від котовніка. Але алхіміки переганяли його дистилят стільки разів, що таки знайшли потрібну дозу. Простим котам треба пару крапель, щоб заснути на всю ніч. Йому значно більше. Лікувати потім рани від його укусів, мені не дуже хотілося.