1

     Дорога була паскудна. Колеса повозки скрипіли, як серце старого жирдяя, якому доводиться кидати зелені мідні монетки блаженним біля храму на Свято Розмарину та Лавру. Всюди ще були залишки минулорічної битви, вогонь якої добрався і в цю безпросвітню глухомань. Чийсь спис виблискував недалеко, у нещодавно скошеному полі, засівши між ребер у вже давно зотлілого коня. Поруч з конем лежав лицар, якого ніхто не збирався ховати. Хтозна скільки він тут так лежить. В цих краях не прийнято ховати в землю тих, хто на неї так підло напав. По легенді, поховані в землю зустрічаються зі своїми предками та знаходять вічного покою.  Спокою їм місцеві не бажали. Бажали іншого – вічних пекельних мук та скитань безликими пустощами потойбіччям.

     У потойбіччя я не вірив, як і в вічний спокій. Але ховати їх, щоб смороду було менше, теж не збирався. Так вони і лежать вже майже рік, дивлячись пустими очницями своїх порожних черепів в безкінечну небесну блакить. Поки не змішаються з землею повністю. Їх будуть обходити, та не звертати увагу до останнього.

     Яка б зброя не була коштовна у цих горе-лицарів її ніхто не чіпає. Минулої повні знову стратили на центральній площі одного з погостників, що падають так низько обираючи мертвих. Він хотів продати інкрустований коштовним камінням кинджал одного вельможі, що давно отримав сталевий болт під ліву лопатку, та майорів своїм рваним червоним жупаном на під’їзній дорозі. Погостиники, це бродячі крадії або волоцюги, що обирають мертвих. За спробу обібрати живого відрубують руку. За спробу обібрати мертвого - одразу голову.

     Окрім дітлахів, що будуть тишком-нишком збирати їх черепа та на День всіх мертвих, розвішувати химерними гірляндами на деревах біля монастирів. Монахині завжди лякаються та верещать, чим сильно веселять дітлахів. Та місцеву варту. Яка із року в рік, на початку Темного періоду року, не звертає на ці пустощі увагу. Дітям можна трохи повеселитися перед тим, як сонце зайде за обрій в останній раз і наступного разу повністю на небо вийде вже через пів року. Повної темряви ніколи не буває. Світило показується лише на краю горизонту, світить не довго, та майже не гріє. 

     Старі повитухи кажуть, що чули від своїх прабабусь, що колись сонце завжди високо сходило на небі. Його тягнули на золотій повозці два стародавні коня на своїх крилах. Але потім одного з коней вбили, чи він заснув перетворившись на вічний камінь. І тепер сонце тягне тільки один кінь. Сил тягнути весь рік сонце йому не вистачає. Тому пів року сонце сходить повністю, це назвали Світлим півріччям. А іншу половину року, коли воно ледь-ледь виглядає – Темним.

     Кому б вистачило наснаги вбити або приспати створіння, що може тягти сонце - мені не відомо, та міфи про це щось розумне і не говорять. Я взагалі не вірю в міфи, але в алхімічній бібліотеці знайшов відірвану палітурку від невеличкої книжки яка називалася – Еквіс Еклсібріс Уі, або якщо говорити простіше - Побутові замовляння та чари на кожен день. Крім обкладинки нічого не збереглося, але на ній хтось від руки написав рецепт захисної мазі від вогню та замовляння до неї на древній мові. Перевести мені вдалося не все, бо почерк було важко розібрати через велику кількість завитків. Але загальну суть я зрозумів. Спроба приготування була не дуже вдала. Шрам на лівій руці в мене так повністю і не загоївся. Мазь ніби і працювала, але сувати руку змащену нею в розпечений біложаровий горн я би більше не ризикнув. Скоріш за все я не все правильно перевів та сплутав якийсь інгредієнт у складі, або сама іскра сили була в замовлянні, які ні в кого не працюють як належне вже сотні років.

     Похмурі охоронці, які супроводжували караван, мовчки курили якусь жахливу махорку, сморід якої заглушив навіть аромати моєї похідної сумки вщерть набитої сіркою, толоченою мандрагорою, білірубіном та іншими «ароматними» знаряддями моєї праці. Навіщо місцевому пану знадобився алхімік з міста я не знав. Але гроші що він платив - були чималі, а головне - вони були авансом. Більше дурних їхати в таку далечінь, щоб показати трохи фокусів з пентаграмами та спалахами, не знайшлося. Знахар в містечку, наскільки я знаю, був свій. А за повитуху мене явно було важкувато сприйняти. Та і своїх там було скоріш за все вдосталь. Панський паж ніс якусь маячню, мав сумні очі і такий об'ємний шкіряний кошіль повний блискучих золотих монет, що я не зміг встояти. Гроші мені дуже були потрібні.

     Алхімія не дешева справа. На ринковій площі у столиці кожного тижня розповсюджуються нові чутки, що ми навчилися перетворювати свинець на чисте золото, добувати еліксир вічної молодості та лікувати смертельні рани. Якби ж це було так, я би вже залюбки залив би цим чистим золотом пару горлянок, які так хотіли перерізати мою власну.  І скинув володарів цих “покращених” горлянок в холодні німі води найближчого міського каналу. Пам’ятаю як зараз, той холодний темний вечір у вузькому провулку за шинком на вулиці Потопельників. Борги треба повертати. Особливо людям, які спроможні їх взяти твоєю кров’ю, яка мені ще самому була потрібна. Хоча б для дослідів.

     Їхав я вже чотири дні і три ночі. Караван обозів, де я купив собі місце в повозці, прямував на ярмарок приурочений до Свята першого колосу в маленьке містечко у підніжжі Черлених гір. Мені пощастило і при обозах була кінна охорона. Дорога далека, часи не спокійні. Семеро латних лицарів поволі їхали поруч з обозами груженими тканиною, мереживом, прянощами та різнокольоровими тюками з хімічними фарбниками для шкіри та деревини. Все це столичне добро купці хотіли обміняти на жито, просо, вовну та головне - на дорогоцінні камінці різного кольору, що називали тут сльозами дракона. Ми, алхіміки, їх називали райдужними опалами та використовували в деяких складних еліксирах. Каміння вимивали місцеві горці з високогірських річок сутінковими днями Темного півріччя.  У темну добу ці камінчики починали світитися різними кольорами, відбиваючи мінливе світло сонця, що ледь-ледь здималося над лінією обрія. В столиці їх дуже цінили. Заможні панянки вплітали буси з крихітного каміння в свої довгі коси, та буквально сяяли цілий день всіма кольорами веселки. Камінці побільше використовували для прикраси зброї, лат, скриньок та столових приборів. Вставляли в намиста та каблучки. Не дешеві камінці. Для моїх експериментів, грошей вистачало тільки на райдужний пил, що залишався після обробки камінців столичними ювелірами.