Глава 3.

Алан прокинувся від звуку, що зливався з його сном — або, можливо, це був лише відгук того, що снилося. Він відкрив очі та відчув, як холод проникає в його тіло, ніби він заповнює його зсередини, до самого серця. Ніч пройшла в неспокійних снах, де стіни готелю ніби розповзались, а розмиті силуети людей шептали щось незрозуміле в пустоті. Але одне залишалося чітким — розбите дзеркало і його відображення, яке було спотворене в тріснутих осколках, а на його поверхні залишилися слова, написані кров’ю: "Біжи".
Алан сидів на ліжку, намагаючись приборкати відчуття, що це не просто кошмар, а щось набагато більше. У повітрі все ще стояв запах дешевого дезодоранту, яким користувався, ймовірно, власник готелю — хоча він не міг бути в цьому впевнений, — і вологий холод зимового ранку. Однак це вже не могло відвернути його від думки, що тут, у Сноухіллі, щось не так. Занадто багато дивних випадковостей, занадто багато невисловленого.
Він встав з ліжка, терши скроні, намагаючись зібратися з думками. Час на тумбочці показував 7:15. У кімнаті панувала тиша. Занадто велика тиша. Прислухаючись до неї, Алан вирішив, що настав час діяти. Він не міг дозволити собі витрачати більше часу на роздуми.
Прагнучи прогнати залишки нічних кошмарів, він підійшов до вікна. Виглянув на місто. За склом було порожньо. Ніяких звуків, ніякого руху. Як ніби Сноухілл поглинув туман, або ж замер вічною зимою. Сніговий покрив на вулицях був незайманий, як у той момент, коли місто ніби не знало про час.
Алан швидко одягнувся, сунув сигарети в кишеню і направився до виходу. Коли він відчинив двері готелю, морозне повітря різко вдарило в обличчя. Але Алан не звернув на це уваги. Його турбувало інше — він не знав, що робити далі. Як розслідувати зникнення людей у місті, де здається, що ніхто не існує? Але щось в ньому підказувало, що він повинен залишитись. Залишитись, поки не з’ясує, що ж тут насправді відбувається.
Місто стояло в абсолютно мертвій тиші. Кроки Алана відлунювали по порожніх вулицях, за яких не було видно жодної живої душі. Старі будинки, як і готель, виглядали занедбаними, а тротуари під снігом нагадували, що місто не просто спить — воно забуло, як жити. Але на тому моменті Алан відчув, що цей спокій не є нормальним. Він був наче накрите місто якимось зловісним покривалом, що поглинає все навколо.
На вулиці було порожньо, як, власне, і вчора, — подумав він. Поглинуті снігом будинки стояли мовчки, їхні темні вікна здавались порожніми очима, які нічого не бачили. Алан закурив сигарету і пішов вперед, не знаючи, куди саме направляється. Не було жодної живої душі, тільки сліди його кроків, які одразу закидало новим снігом. В Сноухіллі було занадто багато тіні, і вона, здавалося, слідувала за ним, приховуючи правду.
Поки він йшов, його думки знову поверталися до ночі, до того розбитого дзеркала, до слів "Біжи", які з'являлись на склі, наче самі собою. Чи не був це просто кошмар? Він був детективом, який звик розгадувати загадки, але ця... ця була зовсім іншою. І те, що відбувалося тут, мало більше значення, ніж просто зникнення людей.
Алан стиснув сигарету в руці та зупинився, відчуваючи, як дивне занепокоєння накриває його з новою силою. Він згадав листа, який отримав. «Старий друг». Що це означало? І як його минуле пов'язане з цим місцем? Він не міг згадати. Уся пам'ять була як порожнє полотно, замальоване чимось темним.
Він зупинився біля одного з будинків, вдивляючись у порожні вікна. Сніг ліг так тихо, що не було чутно ані кроків, ані звуків. Тут і там Алан помічав дивні деталі — наприклад, мертве дерево біля дороги, яке виглядало так, наче воно не належало цьому місцю, або незвичну форму будинків, наче все тут було збудовано за чужими кресленнями.
Підійшовши до наступного будинку, Алан помітив дивну постать, що стояла біля дверей. Людина була одягнена в старомодне пальто з капюшоном, що приховував її обличчя. Вона не рухалась, не вимовляла жодного слова, просто стояла і спостерігала за ним. Алан зробив крок вперед, але як тільки він спробував заговорити, незнайомець без жодного слова повернувся і пішов всередину. Не подивившись в очі, не сказавши нічого.
Алан стояв, не знаючи, що робити. Це було вже друге дивне явище за ранок. Він швидко зробив крок убік і, намагаючись не звертати уваги на дивну постать, рушив далі по вулиці.
Щось було явно не так у цьому місті. Але що саме?
Алан продовжував йти сніжною вулицею, намагаючись уникати поглядів людей, яких він не міг добре розрізнити. На кожному кроці його насторожував той холод, який нібито заморожував усе навколо. Все виглядало замороженим у цьому мертвому сніжному спокої. І ось, на якийсь момент, його погляд зупинився на вивісці, що слабко світиться на фоні сірого неба: "Департамент поліції Сноухілл".
Ця вивіска виглядала так, ніби стояла тут вже багато років, на тлі іншого міста, яке наче замерло в часі. Протилежно до того снігового безлюдного пейзажу, що оточував його, будівля поліції була напрочуд старомодною, з низькими вікнами, через які не видно було жодного життя. Може, це було місце, де можна було дізнатися більше? Може, це був єдиний шанс, аби порушити завісу таємниці, яка покриває це місто?
Просте, але щось у цій назві пробудило в ньому відчуття, що це місце може стати ключем до розгадки. Алан вирушив до будівлі.
Його кроки звучали глухо в зимовій тиші, ніби кроки якогось привида. Коли він наблизився до входу, двері, як дивно, були відчинені, і йому не довелося докладати зусиль, щоб увійти. Всередині, всупереч на явну пустоту на вулицях, панувала жвава атмосфера. Кілька столів, старі дерев'яні стільці й пара комп'ютерів — стандартне поліцейське бюро, але з відтінком чогось забутого, старого, ніби воно копалося у своєму минулому.
Звуки радіо і телефонних дзвінків зливались з фоновим шумом.
У кімнаті було кілька офіцерів, але їхні обличчя виглядали напруженими і відстороненими, наче вони не чекали, що хтось увійде. Один із них, худий і з втомленим поглядом, підняв очі й подивився на Алана.
— Можу допомогти? — його голос був грубим, наче після довгого мовчання. На грудях його футболки було написано «Рейфорд». Ймовірно, він був одним зі старших офіцерів.
Алан кивнув.
— Я детектив Алан Фрост, — представився він, намагаючись не видати своєї тривоги. — Мене прислали сюди по справі зниклих людей. У цьому місті відбуваються дивні речі, і я хочу дізнатися більше.
Офіцер Рейфорд трохи нахмурився, але не сказав ані слова. Натомість він підвівся і жестом запросив Алана слідувати за ним у задню частину приміщення, де була невелика кімната для допитів.
— Ей, не шуми, Рейфорд, — почув він знайомий голос. З-за кута виглянула ще одна постать, жіноча, з темними волоссям і незадоволеним виразом обличчя. Вона була одягнена в форму з написом «Лі». Рейфорд коротко подивився на неї, потім знову повернувся до Алана.
— Це Лі, наш сержант, — сказав він сухо. — Ми тільки що надіслали запит в округ. Може, вам варто дізнатися, що ми маємо на руках, — додав він, ледве помітно жестикулюючи.
Сержант Лі кивнула, склавши руки на грудях, і вказала на стілець.
— Сідайте, містер Фрост, розкажіть, що вас цікавить. У нас є кілька зачіпок, але ми вже місяць даремно намагаємося знайти відповіді.
Алан сів, поглянувши на їхні обличчя. Щось у їхніх виразах було дивним. В очах не було тієї рішучості, яка притаманна професійним слідчим. Вони виглядали як люди, які занадто довго займаються чимось безрезультатно і просто чекають, коли все це завершиться. В кімнаті стояла тиша, яку порушував лише слабкий шум з коридору, де разом з фоновим звуком радіо чулися далекі телефонні дзвінки.
— Я отримав листа, — сказав Алан, дістаючи з кишені конверт, який він знайшов у своєму домі. — Від «старого друга». Там сказано, що люди зникають, але не залишається нічого — жодних слідів, жодних тіл. І мені потрібно зрозуміти, що відбувається.
Лі та Рейфорд обмінялися поглядами. Нервовість в їхніх очах стала більш очевидною. Погляд Лі став більш зосередженим, її губи стиснулися, але вона не промовила ані слова. Рейфорд чомусь виглядав роздратованим, хоча намагався тримати себе в руках.
— Старий друг? — повторила Лі. — Може, це й не така вже важлива деталь. Не все, що вам говорять, має значення, — вона говорила з іронічною тугою в голосі, як людина, яка давно втратила віру в розв'язок проблеми. — Знаєте, у нас тут нічого не відбувається вже довго. Люди просто зникають. І все. Але ніхто не вірить, що це маніяк. Ви розумієте? Вони зникають, або просто йдуть. Ніяких тіл.
Але ж... не можна все пояснити так просто. — Алан не міг стримати своїх слів. Його тон був напружений, він не міг зрозуміти, чому все так дивно.
Лі замовкла, намагаючись впорядкувати свої думки. Її очі, які раніше здавалися холодними і байдужими, тепер сповнилися якимось непередбачуваним страхом. Це був не просто страх перед невідомістю — це було щось глибше, відчуття неминучості чогось жахливого. У її позі відчувалась напруга, руки стиснуті до кулаків.
— А що ж це, на вашу думку? — запитав Алан, спостерігаючи за її реакцією.
Лі на мить мовчала, як ніби намагаючись зібрати в голові всі крихти інформації, які могли б допомогти розібратися в ситуації. Вона поглянула на Алана, і цей погляд був важким, переповненим тим самим невизначеним тривожним відчуттям, яке він уже встиг помітити в інших мешканців цього міста. Чим більше Алан дивився на неї, тим більше він розумів, що ця справа виходить за межі звичайного розслідування зникнень. Щось тут було глибше, небезпечніше, і вони всі вже почали розуміти це.
— Ми думаємо, що це не просто зникнення. Ми вважаємо, що тут щось не так. У місті, в цьому місці. Але ніхто не може точно сказати, що саме. І найстрашніше — ми не впевнені, що нам не варто боятися. Ми не впевнені, що ці зникнення — це просто випадковості, — сказала Лі, її голос видавав ту саму нервозність, яку він помітив від початку.
Алан відчув, як напруга в кімнаті стає майже фізичною. Все, що він знав про Сноухілл, було якесь мракобісся, затуманене і лячне, наче саме місто було прокляте. Він не міг позбутися враження, що тут відбувається щось більше, ніж прості злочини або випадкові інциденти.
Але зараз, коли Лі заговорила, він відчув, що все це більше не можна ігнорувати. Ситуація ставала занадто реалістичною, занадто напруженою, щоб пройти повз.
Детектив Лі поглянула на Алана з тим самим виразом, який він вже бачив раніше — поєднання страху та втоми. Вона повільно підвелася, не відриваючи погляду від листа, який він досі тримав у руках.
— Я знаю, що ви хочете розібратися в цьому, — сказала вона, її голос звучав тихо, але з виразною напругою. — І, чесно кажучи, я теж. Ми всі тут згоріли в цьому місті. Все зникає без сліду. Але ви маєте рацію — люди зникають, і не просто так. У кожному місці, де відбувалися ці зникнення, ми знаходили одне й те ж.
Алан підняв погляд, зацікавлений.
— Що саме? — запитав він, відчуваючи, як тривога починає наростати всередині.
— Нерівний круг з узорами, — відповіла Лі, сівши за свій стіл і поглянувши на нього, немов вагаючись, чи варто продовжувати. — Я вам покажу. Це може бути якесь ритуальне позначення, але... Ми так і не зрозуміли, хто або що залишає ці знаки. Це не просто випадкові символи. Вони повторюються в кожному місці зникнення. І вони не схожі на жодні з тих знаків, які нам відомі.
Алан нахмурився. Ритуал? Невідомі символи? Це вже виходило за межі звичайних зникнень, і чим більше він про це думав, тим більше відчував, що тут замішано щось глибше, що не можна пояснити простою серією злочинів.
— Можу я оглянути ці місця? — запитав він, голос його звучав майже схвильовано.
Лі кивнула, поглянувши на нього з новою рішучістю.
— Я можу показати вам все, — сказала вона, встаючи з місця. — Я особисто обстежила кожне з цих місць, але не змогла знайти нічого, що могло б пояснити те, що відбувається. Можливо, ви побачите те, що ми упустили. Може, ці знаки — ключ до всього.
В її очах знову з'явився той самий страх, що він помітив раніше. Вона була готова відкрити йому двері в таємницю, яка давно мала залишитися похованою. Алан відчув, що це не просто розслідування — це стало боротьбою з чимось темним, що ховається в самих основах цього міста. І чим більше він занурювався в справу, тим більше він відчував, що йому доведеться пройти через страшну істину, щоб розкрити цей секрет.
Алан встав, відчуваючи, як його напруга зростає. Він знав, що це підказка. Він повинен був дізнатися більше. Це місто здавалося порожнім, як покинута коробка, але в кожному куточку ховалася тінь, яка не давала йому спокою. Вона була всюди, невидима, але настільки реальна, що тиск від неї відчувався на фізичному рівні.
— Добре, я готовий, — сказав він, голос став твердим і рішучим. — Погнали.
Вони вийшли з поліцейського відділку, селися в машину і вирушили в напрямку першого місця зникнення. Дорога була короткою, лише кілька кварталів до цього малюсінького парку, де, за словами Лі, сталося перше зникнення. Вітер був холодним, і на землі лежав тонкий шар снігу, що вкривав землю, як покривало, замітаючи всі сліди. Дерева в парку стояли голі, їхні гілки виглядали, немов каркас старого будинку — порожні, обірвані, спустошені.
Місце, де зникла людина, вже давно стало чистим від слідів, але Алан помітив щось незвичне. В центрі того місця, де пропав останній зниклий, все ще були видні дивні форми. Навколо старого дерева, на якому, за словами Лі, було знайдено перше коло, лежали складені на снігу узори, що виглядали чарівливо. Вони були неакуратно розкидані, але чітко впорядковані, немов хтось спеціально залишив їх. Узори виглядали старовинно, з відчуттям древнього, майже магічного походження, але водночас щось у них було занадто сучасним, щоб їх можна було пов'язати з традиційною магією чи чаклунством.
Алан підійшов ближче, обережно пробираючись через сніг. Кроки чутно віддавалися глухим звуком, як у тумані, але кожен його рух був обережним і обдуманим. Він відчував, що кожен елемент узорів може бути важливим. У центрі одного з кругів був ще один знак — маленький, ледь видимий, але чітко помітний під тьмяний світлом, що падало з вечірнього неба. Алан не знав, що це може означати, але інтуїція підказувала йому, що ці знаки вели до чогось більшого, ніж просто випадкові символи.
— Це все, що ви знайшли? — запитав він, його погляд продовжував фіксувати кожен елемент малюнка, намагаючись вловити хоч би найменшу підказку.
— Так, і не тільки тут, — відповіла Лі, тримаючи в руках планшет з фотографіями попередніх місць зникнень. — Ці знаки з’являються всюди. І щоразу, коли ми приходимо до місця зникнення, вони тут. Але ми не знайшли ні слідів, ні жертв. Лише ці дивні круги. Це не може бути випадковістю.
Алан уважно оглянув кожен елемент знаків. Це були не просто малюнки на снігу. Це була система, і кожен малюнок мав свій зміст. Вони не могли бути випадковими. Все це мало глибокий, але невловний зміст, який він мусив розшифрувати. Але чому ж не було жодних слідів? Чому ніхто не залишав після себе нічого, крім цих дивних знаків?
— Ви впевнені, що це не має нічого спільного з чимось містичним? — запитав Алан, вирішивши перевірити, як серйозно поліца ставляться до цієї ситуації. Він не міг повірити, що звичайні зникнення могли бути таким складним і небезпечним феноменом.
Лі поглянула на нього, не мигаючи. В її очах був холод, але й тінь розгубленості, яка підтверджувала, що вони всі стояли перед чимось, чого не могли зрозуміти або контролювати.
— Я не знаю, — сказала Лі, її голос був спокійним, але в очах можна було помітити сумніви. — Я вже досить років працюю, щоб не вірити в казки. Але в цьому місті… іноді доводиться дивитися за межі реальності.
Алан відчув, як відчуття холоду все більше огортає його, хоча вітер і вщух. Йому стало холодно не від погодних умов, а від того, що щось дуже дивне і небезпечне могло ховатися в тіні цього міста. Він був впевнений, що його інтуїція не підведе, але чим більше він думав, тим більше розумів, що питання залишалося без відповіді. Що більше він дізнавався, то глибше поринав у загадку, яку неможливо було просто ігнорувати. Врешті-решт, він повинен був зрозуміти, що ховається під цією покритою снігом маскою міста.
— Гаразд, гляньмо інші місця, — сказав він, намагаючись бути впевненим у своїх словах. — Мені потрібно побачити більше.
Вони поїхали до наступної точки, але Алан не міг позбутися відчуття, що кожен новий круг, кожне нове місце зникнення лише наближають його до чогось надзвичайно древнього і небезпечного, що ховається під товщею снігу, намагаючись залишити за собою лише невидимі сліди.
Коли вони під’їхали до чергового місця зникнення, все виглядало так само — місто, здається, намагалося стерти всі сліди, вкриваючи землю снігом. Лі зупинилася біля маленької алеї, що вела до старої церкви. Перед її дверима на снігу був ще один круг. Але цей круг був зовсім інший. Він був більший, майже ідеально круглий, з чіткими лініями, які сходилися в центрі, створюючи відчуття, що хтось намагався провести його з абсолютною точністю, як геометричний малюнок.
Алан нахилився, уважно вивчаючи знак. Він відчував, як інтуїція підказує йому щось важливе, і його погляд зупинився на центрі круга. Там лежав незвичний предмет — невелика дерев’яна фігурка, схожа на людську постать. Вона була сильно зіпсована, з глибокими порізами, а на поверхні покривався шар льоду, ніби сама фігурка замерзла в часі. Це була людина, але з сильно спотвореними рисами, якби це був хтось, кого вони вже втратили. А головне — на самій фігурці були вирізьблені ті самі знаки, що вони бачили на перших колах. Вони виглядали так, наче хтось намагався залишити повідомлення або слід, який міг розповісти більше, ніж просто випадкові символи.
Алан притиснувся до землі, відчуваючи, як його серце б’ється швидше. Це було щось більше, ніж просто місце для зникнення. Це було послання, яке вони не могли ігнорувати. Він подивився на Лі, її обличчя залишалося холодним, але в очах з’явилася тривога, яку вона не могла приховати.
— Це… — Лі не завершила фразу, і її голос потух. Вона підійшла до фігурки, обережно торкаючись її. — Цього тут раніше не було.
Алан відчув, як його груди стискаються, ніби холодна рука, яка повільно душить. Він стояв на місці, намагаючись осмислити, що тільки що сталося. В голові крутилися безліч питань, але все виглядалось так, наче вони стояли на порозі чогось значного, і це було страшно. І ось, в тому ж моменті, він помітив, як сніг навколо круга починає повільно танути. І не просто танути — він плавно зникав, ніби під дією невидимого тепла. А це була зима, мороз міцно тримав землю, і таке не могло бути.
— Це не просто зникнення, — прошепотів Алан, його голос був тихим, але змістовним. — Це щось інше. Щось живе.
Його погляд зустрівся з очима Лі, і вони обоє, мовчки, зрозуміли: тепер вони вже не просто розслідують зникнення. Це стало чимось особистим, чимось, що виходить далеко за межі звичайної справи. Це більше, ніж просто випадкові зникнення — це щось, що торкалося їхніх глибинних страхів.
Різкий скрип старих дверей церкви раптово привернув їхню увагу. Лі замерла, а Алан відчув, як його дихання стало швидшим, нервовим. Наче щось не так, як повинно бути, наче в повітрі виникло відчуття, що ось-ось станеться щось важливе. У цьому місті відбувалося щось таке, що він ще не міг зрозуміти, але те, що вони були не одні — це стало очевидним.
— Підемо, — сказав Алан, намагаючись зібратися і не показати своїх переживань. Його серце билося швидше, і він відчував, як м'язи напружуються, готові до дії. — Нам потрібно увійти.
Вони наблизились до дверей, і хоча серце билося в нього як шалене, він не міг дозволити собі втратити контроль. Вся атмосфера цього місця нагнітала відчуття чогось неприродного, і Алан точно знав, що цього разу їм доведеться зіткнутися з чимось набагато більшим, ніж з простими зникненнями.