Глава 2.

Алан не знав, чого очікувати від Сноухілла, але відчуття тривоги, яке все міцніше стискало його нутро, не полишало його з того моменту, як він прочитав листа. Місто, якого він не пам’ятав, і загадковий «старий друг», який тепер ні на хвилину не виходив із його думок. Ця дивна комбінація викликала у нього майже болюче відчуття дежавю. Він не міг зрозуміти, чому це місце здається таким знайомим, хоча свідомість запевняла його у зворотному. І що за «вони»? Хто ці загадкові істоти чи люди, які «забирають інших»?
Дорога була холодною й довгою. Засніжені узбіччя змішувалися з темними силуетами дерев, що тягнулися, наче примари, у світлі його фар. Мотор машини рівно муркотів, створюючи єдиний постійний звук у тиші, яка оповивала цей зимовий пейзаж.
Зазвичай у дорозі Алан залишався спокійним. Його робота привчила його до холоднокровності й чіткого розрахунку. Він завжди був зібраним і практичним. Але чим ближче він під’їжджав до Сноухілла, тим більше ця маска впевненості давала тріщини. Усередині нього росло відчуття, що ця поїздка була чимось більшим, ніж просто ще одним завданням.
Він намагався відірватися, вдивляючись у темний горизонт, але все марно. Його думки невпинно поверталися до листа, до цих дивних слів, написаних похмурою, незвичною манерою. Що це за послання, і чому воно здається таким... особистим? Він відчував, наче цей лист був ключем до дверей, які він боявся відчинити, але не міг ігнорувати.
Алан поглянув на себе в дзеркало заднього виду. Його обличчя, освітлене тьмяним світлом приборної панелі, здавалося втомленим, майже виснаженим. Коротко підстрижене волосся торкнулося сивини, а його карі очі — ті, що колись світилися жагою до життя, — тепер нагадували старе вікно, за яким тільки холод і темрява. У кожній зморшці на його обличчі ховалася історія: втрати, рішення, які не завжди були правильними, і спогади, від яких він волів би відмовитися.
Він знову зосередився на дорозі, але внутрішній голос продовжував звучати.
— Чому ти їдеш? Тобі дійсно це потрібно?
— Можливо, це пастка. Можливо, цього «старого друга» не існує.
— А якщо це щось більше? Щось, чого ти навіть не уявляєш?
Здається, цей голос був єдиним його супутником у довгій подорожі. Час від часу він намагався перемикнутися на радіо, але станції були порожніми, лише шум і тріск. Це ще більше нагнітало атмосферу.
Сніг, що падав усе сильніше, вкривав дорогу. Уздовж траси почали з’являтися старі, покинуті будинки, мов привиди давно минулого життя. Невеликі поселення з тьмяними ліхтарями, що ледве висвітлювали їхні фасади, здавалися вирваними з іншого світу.
Алан відчував, як невпевненість повільно, але впевнено стає його єдиною супутницею. Що його чекало в Сноухіллі? Що це за місце, яке викликало в нього таку суміш страху й незрозумілої туги? Він знав лише одне: назад дороги вже не було.

Він виїхав із Бостона рано-вранці, уникаючи будь-яких зайвих контактів. У його житті не було місця для розмов чи пояснень — лише холодний розрахунок і зосередженість на завданні. Ранкове сонце навіть не намагалося пробитися крізь густий шар хмар, залишаючи все в сіро-білому відтінку. За вікном машини простягався ландшафт, покритий снігом, який здавався нескінченним, як і сама дорога.
Чим далі він їхав, тим більше все навколо ставало неживим. Засніжені поля змінювалися лісами, де дерева, вкриті морозною пеленою, стояли нерухомо, наче кам’яні стражі. Люди, яких він іноді бачив біля Бостона, поступово зникли. Малі села, через які пролягала його дорога, здавалися покинутими, і лише слабке світло з розбитих вікон нагадувало, що тут ще живуть.
Коли він уперше побачив знак із назвою «Сноухілл», це не викликало в нього здивування. Він наче знав, що це місце виглядатиме саме так. «Городок» здавався покинутим і забутим, мов ідея, яку давно відкинули. Лише кілька старих будівель із облупленими фасадами мовчки свідчили про те, що тут колись вирувало життя.
Алан припаркував машину біля невеликого майданчика, покритого льодом і снігом. Суровий холод одразу обпалив його обличчя, як тільки він вийшов із салону. Повітря було настільки морозним, що дихання замерзало у вигляді хмарок, перш ніж встигало розсіятися. Він застебнув пальто і потягнув комір вище, намагаючись захиститися від поривів вітру, який здавалося, прорізав до самих кісток.
На вулицях не було ані душі. Лише вітер перебирав сніг, кружляючи його навколо. Алан рушив у центр міста, не звертаючи уваги на дрібні деталі, хоча щось у цьому місці викликало незрозуміле відчуття. Наче він був тут раніше, хоча розум підказував, що це неможливо.
Будівлі були старими, з потрісканою штукатуркоюіоблупленою фарбою. Написи на вивісках давно стерлися, залишивши лише слабкі сліди того, що тут колись було. Він пройшов повз старий магазин, де на запилених вікнах ще можна було побачити розмиті сліди від рук. Чиїсь сліди на снігу, що вели до заднього двору, швидко зникали під новими поривами вітру.
— Що я тут шукаю? — запитав він сам себе, мимоволі уповільнюючи кроки.
Але відповіді не було. Тільки безмовність цього покинутого місця і той дивний внутрішній голос, який змушував його рухатися далі.
Сноухілл не здавався йому просто містом. Він був схожий на пастку, створену спеціально для нього. І тепер, коли він стояв на порозі цього дивного світу, Алан не міг позбутися відчуття, що його вже давно чекали.
Тиша. Вона була всюди.
Коли Алан перетнув порожню вулицю, зрідка помічаючи якісь постаті вдалині, що ховалися за рогами будинків, йому стало ясно: Сноухілл не може бути звичайним місцем. Здавалося, все виглядало, як у будь-якому забутому містечку: похилені будинки, облетілі дерева, тривожна тиша, яка давила на вуха. Але тут було щось інше. Щось приховане, що наче тримало це місце у стані похмурого сну, де час зупинився.
Його погляд впав на стару будівлю на розі вулиці — місцевий бар. Двері були трохи прочинені, а слабке, тьмяне світло зсередини запрошувало зайти. На дверях не було жодної вивіски, але Алан точно знав, що це саме те місце, яке він шукав.
Він увійшов, і повітря всередині здалося йому важким, насиченим пилом і запахом старого дерева. Це було те саме відчуття, яке буває у місцях, де ніхто не хоче говорити про те, що ховають стіни. Стіни цього бару не просто мовчали — вони ніби всотували кожен звук, щоб він більше ніколи не зміг вирватися.
За стійкою стояв старий бармен із байдужим, навіть млявим поглядом. Його очі лише мимохідь зачепили Алана, не затримавшись ні на хвилину довше, ніж було потрібно. Він ніби звик до таких відвідувачів — чужих, які приходять сюди в пошуках чогось, що самі не розуміють.
Алан, не розгубившись, дістав з кишені листа й поклав його на стійку, підсовуючи ближче до чоловіка.
— Чув про Сноухілл, — сказав він голосом, який здавалося, розрізав цей застиглий простір. — Мені потрібно більше дізнатися про це місце. Ти щось знаєш?
Бармен декілька секунд дивився на нього, потім опустив очі на листа. Його обличчя залишалося незворушним, наче це було щось звичне. Кілька секунд тиші здалися вічністю. Він повільно похитав головою, залишаючи за собою відчуття, що його відповідь не стільки відмова, скільки попередження.
— Ніхто нічого не знає про це місто, — відповів він нарешті хриплим голосом, що ніби лунав здалеку. — І якщо ти розумний, то й ти не захочеш знати.
Алан не здивувався цим словам. Він лише кивнув і, сховавши листа назад до кишені, обвів поглядом приміщення. Бар здавався майже порожнім, але у кутку біля розбитого вікна сиділа жінка. Її очі уважно спостерігали за ним, наче вона чекала, коли він підійде. Але його вона навіть не зацікавила.

— Усе, що тобі треба знати, — це те, що звідси всі йдуть. І не повертаються, — тихо промовив бармен, не піднімаючи погляду. — Ти був на вулиці? Бачив, що тут нічого не росте? Усе замерзло, застигло, як і це місце. Це місто забуло, що таке життя. Тут не буває людей...
Його голос поступово стихав, немов слова важко проходили крізь цю густу, насичену тишею атмосферу.
Алан вдивлявся у чоловіка. Він добре розумів: не варто приймати все за чисту монету. Особливо в такому місці, як це. Але слова бармена залишали осад, як павутина, що поступово обплутувала його розум.
— А що з тими, хто зникає? — несподівано запитав він, продовжуючи спостерігати за барменом.
Чоловік на секунду завмер, потім тяжко зітхнув і повернувся до своїх справ, не вимовивши ні слова. Його рухи були автоматичними, навіть відстороненими. Здавалося, що йому вже давно байдуже до всього.
Алан зрозумів: розраховувати на відповіді тут марно. Він відкинув внутрішнє невдоволення і встав із місця, прихопивши листа. Якщо цей бармен не готовий говорити, хтось інший у цьому забутому місті може знати більше.
Вийшовши з бару, він зупинився на мить, вдивляючись у майже нерухомий зимовий пейзаж. Небо, сіре й важке, ніби нависало над містом. Сніг, що м'яко падав на землю, створював ілюзію спокою, яка лише підсилювала тривогу. Тут не було звичних звуків вітру чи пташиного співу. Усе завмерло в неприродній тиші.
Алан рушив далі, ступаючи по хрумкому снігу. Вулиці здавалися однаковими, з пустими фасадами будинків, де час давно зупинився. Його погляд зупинився на одному з вікон. У шибці, покритій інеєм, відбивалося щось, що змусило його призупинитися. Але коли він підійшов ближче, у вікні не було нічого, крім його власного розмитого відображення.
"Що це за місце?" — думав він, йдучи далі. "Чому воно настільки порожнє, і водночас здається, що тут щось ховається за кожним кутом?"
Через кілька хвилин він натрапив на старий парк. Колись тут, мабуть, грали діти — напівзасипаним снігом гойдалки та зруйнована альтанка нагадували про давно минулі часи. Але зараз це місце виглядало так, ніби саме місто намагалося стерти свої сліди.
Під ногами він помітив сліди, що вели вглиб парку. Вони здавалися свіжими, але нікого поблизу не було. Алан, недовго думаючи, пішов за ними, уважно вдивляючись у кожну деталь навколо.
Коли він зупинився біля старого фонтану, відчуття тривоги посилилося. Його оточував лише сніг та тиша, але фонтан був дивним чином непокритим інеєм. Ніби місце, де він стояв, не належало до цього мертвого світу.
Раптовий звук позаду змусив його обернутися. У темряві між деревами він побачив рух — щось або хтось стежив за ним. Але перш ніж він устиг зробити крок, усе стихло. Лише сніг м’яко падав на землю.

Піднявши комір пальта, він попрямував далі по засніженій вулиці. Холод пронизував до кісток, і, попри всю спорідненість із зимовими пейзажами, цей мороз здавався чимось більшим — майже ворожим. Погляд упав на старі будівлі, що виструнчилися вздовж головної дороги, мов похмурі охоронці.
На розі однієї з вулиць він помітив вивіску: «Готель Старий Маяк». Здається, тут він міг знайти притулок. Будівля виглядала не краще за інші: облуплена фарба, брудні шибки та дерев’яні двері, що скрипіли на вітрі. Проте було в цьому місці щось, що притягувало його, як магніт.
Відчинивши двері, він опинився в приміщенні, де панував слабкий, приглушений світ. Лампочки, що тьмяно жевріли під стелею, підсилювали враження забутості цього місця. Повітря було важке, насичене запахом старого дерева та сирості.
За невеликою стійкою стояла жінка середнього віку. Її вигляд відповідав атмосфері цього міста: втомлені очі, байдужий вираз обличчя, розтріпане волосся. Здавалося, вона нічого не чекала від життя і тим більше не чекала гостей у цей час року.
— Шукаєте номер? — її голос був тихий, майже монотонний, але в ньому відчувалася якась прихована напруга, ніби вона не хотіла, щоб Алан залишався.
— Можливо, — відповів він коротко, обережно вдивляючись у її очі, намагаючись розгледіти щось більше, ніж просто байдужість. — Я проїздом.
Жінка кивнула, жестом запросивши його до стійки. Вона почала ритися в книзі реєстрацій, сторінки якої були пожовклими від часу.
— Ви тут давно працюєте? — невимушено запитав Алан, хоча прекрасно розумів, що випадкові розмови в цьому місті завжди ховають щось більше.
— Достатньо, щоб знати, що цей готель — не найкраще місце для ночівлі, — відповіла вона, не піднімаючи очей.
Його напружило це зауваження. Жінка сказала це так, ніби намагалася його попередити, але водночас не мала наміру пояснювати причини.
— І все ж я залишуся, — спокійно заявив він, простягаючи їй гроші.
Вона не сперечалася. Її рухи були повільними, обережними, наче кожна дія могла порушити цей крихкий баланс, який утримував це місце від повного занепаду.
Алан отримав ключ і рушив до кімнати на другому поверсі. Сходи скрипіли під його вагою, а тьмяне світло лампи на стіні кидало довгі тіні на потертий килим.
Зайшовши до кімнати, він закрив двері і озирнувся. Меблі були старими, проте чистими. Ліжко з дерев’яним узголів’ям стояло під вікном, з якого відкривався вид на безлюдну площу. Здавалося, що тут час давно зупинився.
Він сів на ліжко і дістав листа. Його пальці ковзнули по краю паперу, ніби шукаючи відповідь у самому матеріалі. У голові вирували думки.
"Хто ти? І чому я? Чому це місце?" — питав він себе, втупившись у вікно, за яким сніг вкривав усе навколо білим саваном.
Тиша стала настільки густою, що він навіть почув, як годинник у коридорі позаду відбивав секунди.

Алан, не гаючи часу, зачинив двері на замок і підійшов до вікна. Його погляд втупився у засніжений простір. Сніг продовжував тихо падати, вкриваючи все довкола білим покривалом, ховаючи сліди, залишені людьми чи тваринами. Здавалося, що навіть час тут спинився.
Він зняв пальто, сів на ліжко і почав розшнуровувати важкі черевики. Ноги, стомлені від довгої дороги, наче вдихнули полегшення. Готель виглядав старим, але його це не турбувало. Він просто хотів трохи перепочити, очиститися від пилу дороги й думок, що безупинно роїлися у голові.
Душ був простим, а ванна кімната тісною. Гаряча вода лилася з душової лійки, огортаючи його тіло теплом. Це була єдина мить за довгий день, коли він міг дозволити собі розслабитися. Але навіть під струменями води тривога не відпускала його. Його думки постійно поверталися до листа, до підпису "старий друг" і до моторошної тиші міста, яке несло в собі щось темне і невідоме.
Закінчивши, він витерся і натягнув теплий светр. Повернувшись до кімнати, він підійшов до невеликого столу біля вікна і відкрив свою валізу. Усередині були кілька документів, старі фотографії та записки. Жодних чітких відповідей — лише фрагменти, за які він мав зачепитися, щоб зрозуміти, що відбувається.
Алан розташував папери на столі й задумливо провів пальцем по пожовклих аркушах. У його голові панував хаос. Він відчував, що знаходиться близько до чогось важливого, але не міг скласти ці уламки в цілісну картину.
Тишу, що панувала в готелі, з кожною хвилиною відчувалася дедалі густішою й важчою. Здавалося, навіть стіни дихали цим дивним спокоєм, який тільки посилював напругу. І раптом, у самому серці цієї тиші, пролунав різкий, пронизливий звук.
Це було схоже на те, як скло розлітається на тисячі уламків. Алан підскочив зі стільця. Його серце забилося швидше, а по спині пробіг холод. Він метнувся до дверей, але вона була зачинена.
У кімнаті не було нікого. Жодного руху, жодного звуку. Лише уламки дзеркала, які тепер лежали на підлозі. До цього моменту Алан навіть не помічав дзеркала у кутку кімнати.
Однак те, що він побачив, змусило його кров застигнути. На уламках скла, серед пилу й гострих країв, виднівся надпис. Він був написаний ніби в шаленій поспішності, великими жирними літерами, що здавалося, самі кричать у тиші.
"БІЖИ".
Від цього слова повіяло нестерпним холодом. Але не через вітер за вікном, а через щось невидиме, що тепер заволоділо простором навколо.
Алан замер, відчуваючи, як його тіло, наче паралізоване, відмовляється діяти. У голові не було жодної логічної думки, тільки порожнеча і невблаганна тривога. Він не міг відвести погляд від напису, який ніби пригнічував його, не даючи змоги відірватися. Кожен рух навколо здавався чужим, кожен подих — занадто важким. В одну мить його очі помітили щось, що промайнуло в дзеркалі, — темну тінь, що зникла так швидко, як і з’явилася.
Кілька секунд Алан стояв, не вірячи своїм очам. Хтось був тут. Хтось, кого він не бачив, але той, безсумнівно, знав про нього більше, ніж він хотів би. Серце його почало калатати сильніше, а шкіра покрилася холодним потом. Він не міг зрозуміти, що саме його лякало більше: сам факт того, що тут є хтось інший, чи те, що це все могло бути лише грою його розуму, який із ним жорстоко жартує.
Алан зробив кілька кроків уперед, наближаючись до дзеркала. Його пальці обережно торкнулися осколків скла. Він спробував роздивитися сліди, але їх було важко побачити. Смак заліза в повітрі і глухий запах старої сирості додавали ще більше напруження. Це місце не просто ставало дедалі більш неприязним, воно вже вбирало в себе його страх.
У голові все було розмитим, але він змусив себе наблизитись до дзеркала. Нахилившись, він подивився в нього, очікуючи побачити відображення, але замість цього його очі зустріли тільки порожнечу. За дзеркалом була темрява, мов туман, в якому тонули всі контури. Це було відчуття, ніби погляд поглинала невидима, непроникна прірва. Він завмер, не здатний зрозуміти, що це було.
— Що за чорт… — прошепотів він, намагаючись зробити хоч один спокійний вдих.
І саме в цей момент, коли йому здавалося, що це все просто дурний сон, знову пролунав той жахливий звук. Скрип скла, що почався як тихе ехо, а потім стрімко наростав, наче щось чи хтось намагався прорватися через дзеркало, рвонувшись до нього.
Алан відсахнувся назад, його серце билося в грудях, і відчуття реальності стало туманним. Здавалося, що стіни стиснулися навколо нього, а самі роздуми про те, що відбувається, ставали все більш абсурдними. Він озирнувся, намагаючись побачити хоч кого-небудь в кімнаті, але, звісно, не знайшов нічого, окрім темряви і глухої тиші, що панувала в цьому проклятому місці.
Алан відсахнувся, але все одно не міг повірити в те, що відбувається. У кімнаті не було жодних слідів, крім осколків скла, що розкидані по підлозі, та важкої, загуслої атмосфери, що наповнювала простір. Але внутрішнє відчуття тривоги не відпускало. Хтось був поруч — він відчував це кожною клітинкою свого тіла.
Напис «Біжи» залишалася на дзеркалі, як останнє попередження. Але чому? Чому йому потрібно було бігти, і від чого саме? Це питання без відповіді висіло в повітрі, наче темна хмара, готова вибухнути.
Невідступне відчуття небезпеки було таке сильне, що Алан зрозумів: не можна залишатися тут довше. Він не зміг би пояснити чому, але інтуїція підказувала йому, що це місце приховує в собі не просто зловісну атмосферу, а щось набагато гірше. Він повільно відійшов від дзеркала, обережно ступаючи по осколках, які різко скрипіли під його ногами, додаючи ще більше напруження.
Кімната залишалася все такою ж похмурою, з сіруватим світлом, що проникало крізь маленьке вікно, заповнене товстим шаром снігу. Стеля низька, наче здавлювала його, а запах старого дерева і вогкості змішувався з туманною тишею. Відчуття, що все тут поглинає навколо, було майже фізичним. Це місце було не таким, як інші, і його не можна було просто ігнорувати. Він знав, що тут є щось потворне, щось, що живе в тіні, що втягує всіх, хто зупиняється.
Алан зробив крок назад, знову озирнувшись навколо. Він намагався знайти будь-яку підказку, будь-яку деталь, яка могла б пояснити, що саме тут сталося. Але все залишалося тихим і порожнім, ніби сам час тут застиг.