Глава 1.

Бостон. Морозний вечір. Час, коли місто вже починало засинати, але ще не могло повністю позбутися суєти минулого дня. Вулиці вкривалися тонким шаром снігу, а шум віддалених машин і поодиноких кроків по тротуарах затихав у нічній тиші. Ліхтарі кидали жовті кола світла на засніжені дороги, їх відблиски переливалися в крижаних калюжах, що залишилися від денного тепла. Бостон у такі вечори був особливим — водночас холодним і затишним, жвавим і самотнім. Саме в цьому місті він завжди почувався на своєму місці. Далеко від рідних і близьких, від усього, що могло б нагадувати про минуле. Лише місто, його робота і мерехтливі нічні вогні.
Алан Фрост сидів за старим, потертим дерев’яним столом у своєму лофті. Приміщення було невелике, але затишне, з високими цегляними стінами, які вбирали в себе прохолоду зимового вечора. На одній зі стін висіла карта міста, обклеєна наліпками й позначками, а поряд — старий плакат із рекламною кампанією 70-х років. У повітрі відчувався запах тютюну, змішаний із легкою гіркотою кави, що давно охолола в чашці поруч.
Фрост розкурював сигарету, вдивляючись у вікно, за яким снігопад стирав обриси будівель і доріг. Його очі, обрамлені зморшками, здавалися втомленими, але все ще зберігали гострий погляд, що нагадував про його професію. Він був приватним детективом — шукав відповіді на чужі запитання, розплутував вузли чужих проблем. Проте останнім часом він і сам не міг знайти сенсу у своїй роботі.
Роки брали своє. Алан був у тому віці, коли майбутнє здається примарним, а кожен новий день — лише повторенням попереднього. Щоденні справи втратили яскравість, навіть цікаві колись справи тепер здавалися рутинними. Він зітхнув, спостерігаючи, як дим від сигарети підіймається до стелі, розчиняючись у приглушеному світлі лампи. У кімнаті панувала тиша, порушувана лише тьмяним потріскуванням старих дерев’яних підлог, що реагували на зміну температури.
Бостонська зима приносила із собою щось більше, ніж лише холод. Вона приносила спогади, що нав’язливо стукали у двері його свідомості. Але зараз він відкидав їх, як завжди. Це був його вечір, його сигарета, його тиша. І саме це дозволяло йому зберігати ілюзію контролю над життям.
Той момент, коли він усвідомив, що більше не цікавий жодній людині, яку колись знав, не був для нього катастрофою. Це стало лише черговим штрихом до картини його життя. Він давно звик до самотності. Звик до того, що наприкінці робочого дня залишався тільки він і цей світ, який завжди бачив більше, ніж хотілося.
Але сьогоднішній день був іншим.
Алан не одразу помітив листа на своєму столі. Це було нетипово для його життя — щоб хтось писав йому від руки. Ба більше, це був лист, якого він точно не чекав. Він узяв його обережно, з тією обачністю, яка стала його другою натурою за роки роботи. Папір був темний, злегка припалий пилом, наче пролежав довгі роки в забутті, очікуючи свого часу.
Алан повільно розпечатав конверт, відчуваючи під пальцями шорсткувату текстуру паперу. Щось у цьому моменті змусило його затримати дихання. Він не поспішав, розтягуючи цю хвилину. Світло лампи падало на аркуш, підкреслюючи кожну тріщину, кожну пляму на його поверхні.
Він почав читати.
«Фрост.
Ти мене не пам’ятаєш. Я розумію. Але я пам’ятаю тебе. І тепер ти мусиш згадати мене. Ти маєш приїхати в Сноухілл.
Це не жарт. І ти там будеш не один. Там є ще люди. Твої питання залишаться без відповідей, якщо ти не вирушиш туди.
Сноухілл — це місце, яке забирає людей. Але ти вже знав це, правда?
Твій старий друг.»
Алан відпустив листа, дозволивши йому впасти на стіл, де він залишився лежати, наче мовчазний свідок того, що тільки-но сталося. Його погляд затримався на словах, які, здавалось, вигравіювалися на папері, як на холодному камені. Він читав їх знову і знову, але нічого не ставало зрозумілішим.
У його пам’яті не було нічого, що могло б нагадати про цього «старого друга». Лише порожнеча, бездонна, як нічне небо за вікном. Алан відчував, як тонка нитка реальності, яка ще тримала його на землі, почала натягуватися, готова ось-ось обірватися.
«Це не жарт». Слова здавались вагомими, наче мали приховану вагу, яку неможливо було побачити, але неможливо було й не відчути. Усе його нутро кричало, що це щось більше за звичайний збіг. Щось, що мало повернути його до початку.
«Сноухілл». Алан вдивлявся у це слово, ніби намагався вловити його сенс. Воно було знайомим, але водночас відчуженим. Немов старе фото, яке давно зникло в пітьмі забуття, але іноді спливає перед очима, змушуючи серце тьохнути.
«Місце, яке забирає людей». Чому ці слова здавались йому настільки справжніми? Наче не слова когось, а власні думки, які він колись давно намагався поховати. Або ж місце, яке він намагався забути.
І все ж він не міг дозволити собі відмахнутися. Його цинічний розум миттєво нашепотів: «Це може бути пастка. Або ще один обман. Нічого важливого, як завжди. Світ завжди був місцем, що обманює, розчаровує, забирає». Але десь у глибині, у тій частині душі, яку він давно зневажав, зародився холодний страх.
Що, якщо цей лист — це єдина нитка, яка веде до відповіді, якої він навіть не усвідомлював, що шукав?
Алан не рухався. Він відчував, як щось повільно змінюється у повітрі навколо нього. Це був не лише лист. Це був виклик. І, можливо, він мав дізнатися, чи прийме цей виклик, чи відкине його назавжди, остаточно загубившись серед тіней минулого.
«Сноухілл». Він ніколи не чув про це місто. І це було дивно. Ні, не просто дивно — це збивало з пантелику. Місто, яке не існувало в його пам’яті, але кожне слово листа змушувало його відчувати, що воно знайоме. Наче примарний образ із глибоких снів, які ніколи не залишають ясних слідів, але завжди лишають відчуття. Відчуття, що ти повинен знати це місце. Що ти, можливо, вже був там, навіть якщо розум відчайдушно відмовляється це визнавати.
Бостон. Алан знав це місто як свої п’ять пальців. Його вулиці, темні провулки, відлуння старих районів — усе це було частиною його життя. Але Сноухілл? Що це за назва, яка одночасно чужа і знайома? Чи міг він колись там бути? І якщо так, чому не пам’ятає?
Його цинічний розум негайно встав на захист: «Це лише збіг. Звичайна справа. Можливо, розіграш. Не дозволяй собі втягнутися у цю драму». Але інша частина його — та, яку він намагався придушити роками самотності й ізоляції, — почала нашіптувати: «А якщо це щось більше? Щось, що ти боїшся згадати? Щось, що ти поховав у глибинах своєї свідомості?»
Алан зітхнув і підвівся. Його рухи були повільними, як у людини, яка давно звикла до самотності й тиші. Він підійшов до вікна, потягнув за важкі штори, і кімната занурилася в темряву. За склом світилося місто, але воно виглядало нерухомим, ніби час зупинився. Сніг тихо падав, утворюючи білі покривала на дахах і тротуарах, але навіть цей рух здавався примарним.
«Сноухілл. Чому це слово так мене тривожить?» Алан вдивлявся у відображення свого обличчя у склі. Очі, які завжди здавались холодними й гострими, тепер виглядали втомленими. У його голові почався беззвучний діалог:
— Ти навіть не знаєш, де це.
— І що з того? Не вперше ти їдеш у місце, якого не знайдеш на карті.
— А якщо це пастка?
— Ти боявся пасток? Боявся ризику?
— Я боюся не ризику, а втратити те, що ще залишилося в мені справжнього.
Він вдивлявся у ніч, наче намагаючись знайти там відповідь. Що його притягує до цього міста, якого він навіть не знає? Що це за дивне відчуття, наче тисячі ниток тягнуть його до чогось, що водночас і лякає, і зачаровує?
Алан знав лише одне: він не може ігнорувати це. Щось у ньому підказувало, що цей «старий друг» не просто так написав листа. І якщо він вирішить залишитися тут, у Бостоні, це питання буде мучити його до кінця життя.
Знову озирнувшись на лист, що лежав на столі, він відчув, як віддалене, майже примарне відчуття невідворотності заполоняє його думки. Сноухілл. Це місце наче кликало його, з кожним подихом ночі все ближче до нього підступаючи.