Сінокіс
Благодатна пора – літо. Скільки радості отримує людина від того, що проростає на землі. Коли воно пускає перші бруньки, цвіте, зеленіє, червоніє, стигне, наповнюється соком, солодкістю.
Літо – тепло, сонце і трави.
Для сільської людини мого дитинства та юності літо, крім всіляких задоволень, це ще й багато клопоту і роботи. Картопля, буряки, різна городина, льон, пшениця потребують рук і рук. Немає коли й вгору глянути.
Літо – це завжди заготівля сіна.
На косовицю батько будить рано. Ще затемна.
Коси поклепані звечора. Поклепана коса ріже, наче бритва. Я чув, як батько більше години сидів коло кіс – вицокував леза, аби були тонші, легше гострилися бруском, краще косили. Його молоток ходив по косі, що лежала на залізній бабці в ритмі якогось танцю. Чулося: «цок-цок, цок-цок, цок-цок-цок».
Добрий кусок хліба, з літру молока закидаю в себе сонного і йду до коси.
Сінокіс завжди подалі від села. Кілометрів зо три, або й більше. Поки дійдеш, сон проходить, мовби й не було.
Перші покоси та перші години коситься легко... Тільки дзвенить скошена трава під косою. «Вжик, вжик, жик», – вчувається мені. Радію, оглядаючись назад, на рівні рядки мокрої трави.
Батько косить плавно, рівно, ніби грається чи танцює. А я махаю-хизуюся силою. Беру покоси в два рази більші.
Поки роса – трава м’яка і коситься наче співається. Але сонце скоро піднімається вгору, стає припікати й роса невидимо сходить.
Трава стає твердішою. Мої м’язи втомлюються. Косу гострю все частіше й частіше. А покоси мої стають все вужчі й вужчі, незабаром рівняються з батьковими, а згодом стають ще й меншими ніж у нього.
Високо в небі, прямо над нами висить, не стихає жайворонок. Свіжоскошена трава пахне тисячами запахів. Але втома пересилює всі ранішні втіхи й сприйняття. Хочеться пити.
Вже нічого не бачу та не чую. Думка одна – скоріше б дійти до кінця.
Але до нього ще косити й косити.
Не витримую і на якусь хвилю присідаю на вже теплу землю. А батько собі, як косив, так і косить. Справді, ніби танцює... Селянська виправка й великий досвід беруть своє.
Коли руки стають неначе залізними, натираються в нові мозолі, які не сходять у мене щоліта, достаємось нарешті з полегшенням і вдоволенням до межі.
Витираємо коси від наліпленої трави, закидаємо їх на плечі, та гайда додому, відчуваючи одночасно і втому, і задоволення від зробленої ще одної літньої роботи.
Як добре прийти з косовиці, припасти до відра з водою, набраної з нашого колодязя. Холодної і смачної, аби проливалося, обдавало свіжістю по грудях, руках, обличчю.
П’ю, мов той кінь, і довго не можу напоїти спрагу.
Проте, напившись, відчуваю, як вода відразу додала й повернула міць. Хочеться їсти… А там знову до роботи.
На другий день, після обіду, коли сонце добре висушить наші покоси, треба йти їх перевертати, щоб сіно було сухим з обох сторін.
Немилостиве обіднє сонце не спонукає до роботи. Проникає в мене лінню. Йти не хочеться, але треба… Мені здається, що на цьому «треба» стоїть та стояло село.
Підвечір йдемо всією сім’єю збирати сіно в копиці. З нами мати. Завжди в чистому й світлому.
Сіно робота не марка… А ще весела... Ми, а поряд сусіди та все село. Перегукуються, жартують не віднімаючи з рук грабель і вил: