Основна частина

Сінокіс

Благодатна пора – літо. Скільки радості отримує  людина від того, що проростає на землі. Коли воно пускає перші бруньки, цвіте, зеленіє, червоніє, стигне, наповнюється соком, солодкістю.

Літо – тепло, сонце і трави.

Для сільської людини мого дитинства та юності літо, крім всіляких задоволень, це ще й багато клопоту і роботи. Картопля, буряки, різна городина, льон, пшениця потребують рук і рук. Немає коли й вгору глянути.

Літо – це завжди заготівля сіна.

На косовицю батько будить рано. Ще затемна.

Коси поклепані звечора. Поклепана коса ріже, наче бритва. Я чув, як батько більше години сидів коло кіс – вицокував леза, аби були тонші, легше гострилися бруском, краще косили. Його молоток ходив по косі, що лежала на залізній бабці в ритмі якогось танцю. Чулося: «цок-цок, цок-цок, цок-цок-цок».

Добрий кусок хліба, з літру молока закидаю в себе сонного і йду до коси.

Сінокіс завжди подалі від села. Кілометрів зо три, або й більше. Поки дійдеш, сон проходить, мовби й не було.

Перші покоси та перші години коситься легко... Тільки дзвенить скошена трава під косою. «Вжик, вжик, жик», – вчувається мені. Радію, оглядаючись назад, на рівні рядки мокрої трави.

Батько косить плавно, рівно, ніби грається чи танцює. А я махаю-хизуюся силою. Беру покоси в два рази більші.

Поки роса – трава м’яка і коситься наче співається. Але сонце скоро піднімається вгору, стає припікати й роса невидимо сходить.

Трава стає твердішою. Мої м’язи втомлюються. Косу гострю все частіше й частіше. А покоси мої стають все вужчі й вужчі, незабаром рівняються з батьковими, а згодом стають ще й меншими ніж у нього.

Високо в небі, прямо над нами висить, не стихає жайворонок. Свіжоскошена трава пахне тисячами запахів. Але втома пересилює всі ранішні втіхи й сприйняття. Хочеться пити.

Вже нічого не бачу та не чую. Думка одна – скоріше б дійти до кінця.

Але до нього ще косити й косити.

Не витримую і на якусь хвилю присідаю на вже теплу землю. А батько собі, як косив, так і косить. Справді, ніби танцює... Селянська виправка й великий досвід беруть своє.

Коли руки стають неначе залізними, натираються в нові мозолі, які не сходять у мене щоліта, достаємось нарешті з полегшенням і вдоволенням до межі.

• Ххуг! – каже щось всередині мене.

 Витираємо коси від наліпленої трави, закидаємо їх на плечі, та гайда додому, відчуваючи одночасно і втому, і задоволення від зробленої ще одної літньої роботи.

Як добре прийти з косовиці, припасти до відра з водою, набраної з нашого колодязя.  Холодної і смачної, аби проливалося, обдавало свіжістю по грудях, руках, обличчю.

П’ю, мов той кінь, і довго не можу напоїти спрагу.

Проте, напившись, відчуваю, як вода відразу додала й повернула міць. Хочеться їсти… А там знову до роботи.

На другий день, після обіду, коли сонце добре висушить наші покоси, треба йти їх перевертати, щоб сіно було сухим з обох сторін.

Немилостиве обіднє сонце не спонукає до роботи. Проникає в мене лінню. Йти не хочеться, але треба… Мені здається, що на цьому «треба» стоїть та стояло село.

• Вставай до роботи, а то взимку не будемо мати  що їсти, –  часто каже мені мати, застаючи мене влітку лежачим за читанням книжок. – Книжка ж твоя не накормить… Зимою читати будеш.

Підвечір йдемо всією сім’єю збирати сіно в копиці. З нами мати. Завжди в чистому й світлому.

Сіно робота не марка… А ще весела... Ми, а поряд сусіди та все село. Перегукуються, жартують не віднімаючи з рук грабель і вил:

• Чого це ви свого діда не взяли до сіна? Швидше  позагрібали б. А нам би якусь його байку послухати.
• Нехай хату стереже… Нездужає… За байками приходьте на Покрову – тільки свого первачку не забудьте взяти, бо наш дід задарма правити більше не буде. І Галю візьміть, хай до нашої хати звикає, бо в нас і женихи є, і не холодно, як у вашій.
• Галя до  вас не піде… Вона собі городського найде... В штанах напрасованих, не те, шо у вашого Сірожі.
• Якшо будете так перебирати, ше й на діда нашого зглянетесь. Бо де то тиї городські? Ніби вони кожен день поза городами у нас ходять.

• Тримай! Тримай! Держи його! Заїць! Заїць! Гляньте-но – поскакав! От би знаття – взяли б Муху, була б вечеря з зайчатиною.
• Муха такого зайця не візьме. Ви ж її лушпайками кормите, вона й корів не здатна вже завертати. Зайця захотіли! Їх зараз не можна ловити, оштрафують… Хай собі бігають, поки літо.

• Гадюка! Гадюка! Мам, гляньте скоріш – он гадюка шмигнула в сіно. Я туда не полізу... Ше вкусить... Я боюся, ма...
• І чого ти боїся, дурненький? То ж вужик. Шо не бачиш – жовті цяточки над очима. Нема чого боятися – не кусається. Вкладай сіно, бо вечір скоро.