Глава 1

                                           Не бачиш сліз,
                                           а значить — не болить.
                                           Усмішку надягаю, ніби маску.
                                           Лиш кутик губ, опущений униз,
                                           Благає — досить з мене вже, будь ласка.

                                           Над серця стукотом
                                           мов сіра смужка пилу.
                                           Не видима, не чутна, не тяжка.
                                           Та застить духу дихання свобідне
                                           Й на груди все частіш ляга рука.

                                           А все — добро.
                                           Не можна не робити.
                                           Не полишати ж страдних у біді.
                                           І з цим, й без цього неможливо жити.
                                           І не брехать собі.

                                                                   А. Сірий, 1968

* * *

Двері відкривалися повільно, скиглячи іржавим нижнім завісом. В напівпітьму кімнати все більше потрапляло світла з сінешнього віконця, давно засидженого мухами та вснованого старою запилюженою павутиною. До сіней потягло застояний дух нежилої, давно не топленої та відсирілої оселі, з неприємним запахом сажі та попелу від печі з відкритою заслінкою.

Артем, вклонившись низькій лутці на дверях, зробив крок всередину. Огледівся.

Майже все, що він пам’ятав про дім, виявилось не таким, яке він побачив усередині. Бруд, пил та задуха.

Вийшов надвір. Продираючись крізь високий бур’ян та колючі пагони акації, обійшов хату довкола, акуратно відчиняючи віконниці, аби впустити до оселі світло. Кватирок у вікнах не було – не робили їх, коли будували хату. Тож довелось обережно витягти невеличку шибу з рами на кухонному вікні.

Повернувся до хати. Двері полишив відчиненими аж надвір. Почало трохи свіжіти, однак сирий дух з дому виходити не хотів. Доведеться витопити чи в печі, чи в грубі, щоб у хаті підсохло.

Артем заглянув у піч, потім відкрив дверцята грубки. Попелу майже не було. Подумав, що треба протопити пошвидше, щоб до вечора, якщо в хату найде диму, він встиг вивітритися. Вирішив, що сьогодні розпалить у грубі, а піччю, через незрозумілі цеглини на поді, займеться вже завтра. Може зі зводу випали, а лізти дивитись, що там таке, не хотілося.

Дрова мали бути у повітці, нарубані ще роками раніше. Сягнувши рукою на полицю, дістав заіржавілого ключа, та й пішов. Трохи помарудився з замком; зайшов у повітку. Клоччя павутини, мов стяги на урочистостях, звисали з стелі, теж вкриті багаторічним пилом. “Чомусь скрізь стара павутина, - подумалось Артему, - а на нову у павуків мабуть грошей немає”. В кутку знайшов надламаний держак від сапи, познімав павучі прапори та транспаранти і попрямував до дровника. Дров ще трохи було. На диво - у іншому закапелку лежала купка вугілля. Відер зо п’ять. Згодиться. Але пізніше.

Накидавши полін на руку, та діставши з верейки кілька качанів для розпалу, Артем повернувся до хати. Заходився чаклувати біля грубки. Пара хвилин - і можна розпалювати. Щоб не переводити сірника, Артем скрутив цигарку (тютюну та папірців на самокрутку “підігнав” дядько Михайло, зраділий, що зустрів Артема), чиркнув по терці, підкурив та підніс вогонь до трохи відсирілої газети, скрученої у верчики під качанами, над котрими акуратною пірамідкою були складені не товсті цурки.

Полум’я, ніби того й чекало. Папір спалахнув, качани відізвались і танець тепла та золота розпочався.

Однак, диму таки більше йшло у хату, ніж до димаря. 

Треба почекати поки тепло пройде по всіх хідниках, а це у холодній грубі справа не швидка.

Взагалі, Артемові, можна сказати, пощастило: через три хати, в домі покійної баби Оришки, алкоголіки вибили вікно і на гаман розрунтали і грубу і піч, повитягувавши труби, плити, колосники, дверцята. Здали їх на металолом, заради навіть не грошей, а пляшки самогонки.

Поки Артем надворі курив, позираючи час від часу на димар - чи не пішов дим, думалось про різне. Про те, з чого починати прибирання у дворі. Як би під’єднати відрізану електрику. Що слід полізти на горище, подивитися на лежак, чи не потрісканий,  та на шифер, чи цілий. Що, де там той інструмент у сараї…

З димаря вилася несмілива смужка диму.

За хвилину димар, ніби отямившися від багаторічного сну, підняв до неба повноцінний димовий стовп.

Артем повернувся у хату. Надиміло таки добряче. Швиденько глянув, чи не йде дим з тріщин у грубі, підкинув ще дров, та пішов шукати інструмент.

Починати треба було з самого початку.

* * *

— ’го, чув? Доров!

— Драстуйте, дядьМіша.

Артем розігнувся, витер рукавом краплі поту, що заливали очі.

За сьогодні він встиг вицюкати старою сокирою аж під самий корінь з пів сотки заростей акації, що заполонила вигін майже від самої дороги. Переможені пагони були складені в величеньку купу біля стежки.