Сон перший

Троє людей бігли вулицею старого міста. Їхній одяг був у дірках, а босі ноги глибоко загрузали у вуличній багнюці. Першим біг високий худий хлопець. Він поривався вперед, але змушений був постійно підганяти супутників і матюкався. Другий хлопець, не менш худий, але сильніше виснажений чіплявся за руку сестри і часто спотикався.

--Заради Живого Сонця, швидше, нам дорогий час! - кричав до них підготовленіший супутник, завертаючи вулицею вгору. Тепер бігти було неможливо.

 Багатолітня грязюка повністю приховала бруківку, бруд  вкривав стіни будинків. Тривав захід сонця, але на вулицях нікого крім них не було видно. Щодня місто було паралізоване страхом: кого не було вдома надвечір, того ніхто не чекав зранку. Міщани з дня у день тільки те й робили, що укріплювали стіни своїх будинків.

В цьому місті не було вікон. В цьому місті були потрійні двері. В цьому місті зацьковані люди нагадували привидів.

-- Треба було сісти на підводу! - докоряла дівчина.

-- Треба було виконувати вчасно роботу! - роздратовано прикрикнув високий. - Дядько поїхав без нас.

-- Я не можу бігти, - захекано прохрипів нижчий бігун і прихилився до стіни. - Мене коле в боці.

-- То йди давай! - вигукнув їх проводир.

-- Я не можу, - простогнав малий. Проводир чортихнувся. Сонце майже сіло, надіятися нема на що. Високий хлопець підійшов до найближчих дверей і впевнено постукав.

-- Вечірня перевірка! -вигукнув він. Поки за дверима вовтузилися господарі, проводир витягнув зза пазухи латунну монетку із зображенням сонця на шнурку і вклав в долоню хлопчику. - коли відкриють, показуй цю штуку, не виженуть. Сестра в порядку? - дівчина кивнула. - То побігли!

Високий зірвався з місця, ніби перед тим не бігав. Дівчина, щоби зберегти дихання, мовчки старалася не відставати. Одного разу (чи кілька підряд) вона відчувала під ступнями трупики мишей але часу лякатись не було. Не було сил. 

Попереду стало видно крутий спуск. Звідси до моста було рукою подати, після чого залишалася зробити ще один ривок: до Валів. А сонця вже не було видно за будинками...

Згори бігти було легко, лиш на середині моста дівчина послизнулася.Вставати було страшенно важко: боліла голова і боліло в боці, а серце билося несамовито. Вперше за 15 років дівчина оглянулася на призахідній вулиці міста і побачила: вулицями котилася всепроникна тьма. Вона вкривала всі будинки і всохлі дерева з верхівками і вже підбиралася до середини старого міста. Люди казали що тьма вбиває все живе, і тільки каміння та дерево протистоять їй. Перевіряти не хотілося.

Дівчина помітила, що на мосту вона сама. Проводир давно вже його перейшов, поки вона сюди бігла. "Якщо не поспішу мене не будуть шукати" - майнула меланхолійна думка і це додало сили зіп'ястися на ноги і продовжити йти до Валів. Бігти сил вже не було. 

Назустріч бігли по святковому одягнені у чисте люди. Жодних знайомих облич. Двоє міцних хлопців миттю переплели руки і підхопили її, перш ніж дівчина знову спіткнулася. Поруч підійшла старша пані, страшенно розгівана:

-- Поспіши! Твоя попередниця вчора проспала і вже не прокинеться. Ти станеш наступною жрицею сонця, ти хоч уявляєш всю відповідальність, дитино?! Від тебе залежатиме життя цього міста. Пам'ятай ти маєш очима провести сонце за обрій. Хлопці занесуть тебе на вершину Валу, але далі маєш працювати сама.

На краю свідомості, поки на неї накинули чистий одяг і витерли лице, пригадалися бабусині оповідки про жрицю, яка мусить провести очима сонце від сходу до заходу щоб жахна тьма зникла назавжди. Хто міг подумати що тут є доля правди.

Сонце майже повністю сіло і тьма вкрила місто. Не сягала вона лише найвищих шпилів і вершини Валу, який був найвищою точкою в Місті. Мосту перед Валами вже не було видно. Окраєць сонця швидко зникав за обрієм.

Молода Жриця прикувала погляд до сонця і тьма покорилася і замерла. А дівчина, ніжно посміхаючись послала останню промінню повітряний поцілунок.