Сни від Купідона

Чотирнадцятого лютого всі звикли ділити людей на тих, хто ненавидить цей день, та тих, хто його обожнює. Але є ще одна категорія, чисельніша, ніж може здатися. Саме до неї належу я. Це ті, які абсолютно нейтрально ставляться до Дня закоханих.

Хто б міг подумати, що ціллю тих істот стають саме такі! Запитаєте, що за істоти? Було б дуже добре розповісти, але я й сама не знаю. До того ж не маю впевненості в тому, що то не була звичайнісінька людина, яка вихопила вдалий момент, аби пожартувати наді мною.

В будь-якому разі потрібно повернутися на кілька днів назад і почати оповідь спочатку.

***

Я ненавиділа його. Боже, як же я його ненавиділа! Зараз потрібно б пояснити чому, але моя історія така банальна, що й розпинатися не хочеться. Словом, я була білою вороною у своєму класі, а він той самий, який поставив собі за мету довести мене до сказу своїм тупим глумом. Багато було випадків… Кожен з них не такий вже й серйозний, але в купі вони зробили з нього для мене ворога номер один. 

У підліткових фільмах такі зазвичай стають парочкою, чим шокують всю школу. Він виявляється не таким вже й козлом, а вона – унікальною та цікавою дівчиною, якій йому пощастило допомогти розкритися. Але це точно не наша історія. Як мінімум, в мені дійсно немає нічого особливого, а як максимум, ми закінчили школу три роки тому на ноті абсолютної взаємної ненависті.

І ось, сьогодні я прокинулася шокованою, бо мені наснився Борис! Все було б не на стільки погано, аби уві сні мені вдалося перемогти його в черговій словесній перепалці, чи бодай… відлупцювати. Та натомість ми цілувалися!

Абсолютно не зрозуміло, звідки взялося це сновидіння. Я не згадувала про нього напередодні, та взагалі вже хтозна-скільки такого не було. Романтичних фільмів, схожих на вище описані, також не дивилася.

Чому й навіщо – питання без відповідей. Але я цілувала Бориса. Сама потяглася до його губ. Чорт, я пам’ятаю метеликів у животі. Що це? Навіщо це?!

Пів ранку я копирсалася в сонниках, але, як і очікувалося, нічого адекватного я там не знайшла. До того ж всі ці сумнівні трактування суперечили одне одному.

До вечора я так-сяк забулася про це нічне непорозуміння, списавши все на лютий глюк у мозку. Погортала стрічки соціальних мереж, послухала музику і заснула. А наступного ранку я зірвалася з ліжка, мов навіжена, щойно розкрила очі.

Знову клятий Борис у моєму сні. Тільки цього разу ініціатива йшла від нього. Супер, стосунки розвиваються! Сподіваюся все це лише заради того, щоб приспати його пильність і в останній серії нічного серіалу придушити «бідолаху», який ні про що не підозрює.

Грубо пожбурила думку про те, що уві сні все здавалося доволі… приємним, якомога далі. Люто відлупцювала подушку, уявляючи пику Бориса. А потім заспокоїлася і пішла проживати свій звичайний день, не лишивши місця для зайвих спогадів.

«Цікаво, Борю, а ти сьогодні прийдеш? – пролетіло в думках, коли була на межі сну й реальності. – Я буду чекати. Цікаво таки чим справа закінчиться…»

Ранок чотирнадцятого лютого, на мій подив, почався з розчарування. Він не наснився мені. Варто було з’явитися малюсінькому бажанню побачити його, як він не з’явився. Що ж, це дуже навіть підходить цьому козлу.

Довго в ліжку не лежала. Вскочила в джинси й светр, замоталася в зимову куртку та шарф і потупцювала в напрямку супер маркету. День закоханих збігався з днем народження мого класного керівника. В нашому класі після випускного завелася традиція провідувати її та вітати. Однокласники запланували зустрітися біля магазину, щоб вже на місці скинутися й одразу ж скупитися.

Я йшла, опустивши голову, думаючи свої неважливі думки й вимальовуючи безсюжетні малюнки підошвами чобіт на білому полотні під ногами.

– О-о-о!!! Які люди, – почула я голос з компанії кількох хлопців, які наближалися до мене з протилежного боку. – Шкарпетко, то твій хлопець? Що ж, ви прекрасна пара.

Так мене Борис прозвав ще класі в п’ятому-шостому, коли ми читали на світовій літературі «Пеппі Довгупанчоху» Астрід Ліндґрен. Не знаю, що подібного він знайшов між мною і цією книжковою героїнею. Говорячи об’єктивно, зачепитися немає за що. «Пеппі», мабуть, на його думку, занадто мило для мене, тому:

– Ти така ж недолуга. Буду звати тебе Шкарпеткою, – протріщав він мені в унісон з дзвінком з уроку. Тему про те, що шкарпетка і панчоха – це різні предмети гардероба, я вирішила не підіймати. Не бачила сенсу.

Дехто з компанії Бориса стримано заусміхався. Я б відмітила, що хлопці подорослішали – раніше вони зайшлися б диким реготом – аби до мене не почав доходити сенс сказаного. Про кого то він ляпнув?!

Різко повернула голову в тому напрямку, в якому зиркнув Борис. Спершу здалося, що хлопчина, нижчий від мене голови на дві, звичайна дитина, але вгледівшись в його обличчя зрозуміла, що тому сміливо можна дати років тридцять.

– Ти… Ви хто?!

– Друг.

Мені аж мову відняло. Стояла, витріщалася на цього персонажа і не знала, що сказати.