Сни від Купідона

Чотирнадцятого лютого люди діляться на тих, хто ненавидить цей день, та тих, хто його обожнює. Але декому просто байдуже до Дня закоханих, і їх більше, ніж може здаватися. Саме до таких належу я.

Хто б міг подумати, що тим істотам муляє нейтралітет! Що за істоти? Якби ж я знала... А, може, то й взагалі була звичайнісінька низенька людина, яка вихопила вдалий момент, аби пожартувати наді мною.

В будь-якому разі потрібно відмотати час назад і почати оповідь спочатку.

* * *

Я ненавиділа його. Боже, як же я його ненавиділа! Історія така банальна, що й розпинатися не хочеться. У нашому класі я була білою вороною, а він — тим самим типом, який поставив собі за мету довести мене до сказу тупим глумом. Траплялося багато випадків… Не таких вже й серйозних поодинці, якщо задуматися, але в купі вони робили з нього ворога номер один. 

Аби ми жили у  підлітковому фільмі, були б приреченими шокувати всю школу, ставши парочкою. Він виявився б не таким вже й козлом, а я — не тихонею-самітницею, а цікавою дівчиною, чию унікальність розкриває головний герой. Але це точно не наша історія. В мені дійсно немає нічого особливого. Та й школу ми закінчили три роки тому на ноті абсолютної взаємної ненависті.

І ось, на тобі! Сьогодні прокинулася шокованою, бо мені наснився Борис! Все було б не на стільки погано, аби уві сні я розбила його вщент під час словесної перепалки, чи бодай… відлупцювала. Ох! Мрії, мрії… Та натомість ми цілувалися!

Гадки не маю, звідки взялося це сновидіння. Я не згадувала про цього бовдура не те, що напередодні, а взагалі хтозна-скільки часу. Навіщо консервувати у думках сморід купи, яку більше не бачиш?! Романтичних фільмів не дивилася, про ворогів, що стають закоханими, не читала.

Чому і як до цього докотилася — питання без відповідей. Але я цілувала Бориса. Сама потяглася до його губ. Дідько, я пам’ятаю метеликів у животі. Що це? Навіщо?!

Вранці я начиталася сумнівних трактувань із сонників [1], які, суперечачи одне одному, довгенько лупцювали мою голівоньку ментальними кувалдами. Та до вечора нарешті спромоглася забути про нічне непорозуміння, списавши все на дикий глюк у мозку. Погортала стрічки соціальних мереж, послухала музику і мирно заснула.

А наступного ранку, щойно розкрила очі, зірвалася з ліжка, мов навіжена.

Знову клятий Борис у моєму сні. Тільки цього разу ініціатива йшла від нього. А я й рада губи тягнути… Тьфу! Краще б врізала, аби не пхався на заборонену територію.

Супер, стосунки розвиваються!

Сподіваюся я так потерпаю, аби приспати пильність і в останній серії нічного жахіття придушити «бідолаху».

Думку, що уві сні все здавалося доволі… приємним, заштовхала якнайглибше. Люто відлупцювала подушку, уявляючи пику Бориса. Нарешті заспокоїлася і пішла проживати свій звичайний день, не лишивши місця для зайвих спогадів.

Час пролетів швидко й ось я, ставши на поріг між реальністю й сном, тихенько шепотіла темряві:

— Борю, а ти сьогодні прийдеш? Я чекатиму. Цікаво таки чим справа закінчиться…

* * *

Ранок чотирнадцятого лютого, на мій подив, почався з розчарування.  Варто було зажевріти малюсінькому бажанню побачити його, як він не з’явився. Що ж, дуже навіть схоже на цього козла.

Довго в ліжку не лежала. Вскочила в джинси й светр, загорнулася в зимову куртку та шарф і потупцювала до супермаркету. Свято закоханих випадало на день народження класної керівниці, а в нас після випускного завелася традиція вітати її. Однокласники запланували зустріч біля магазину, щоб вже на місці скинутися грошима й одразу ж скупитися.

Я йшла, опустивши голову. Думала неважливі думки й вимальовувала масивними підошвами безсюжетні малюнки на білому полотні.

— О-о-о!!! Які люди, — троє хлопців наближалися до мене з протилежного боку. — Шкарпетко, то твій хлопець? Що ж, ви прекрасна пара.

Одне слово — і я знову затуркана школярка.

Борис вигадав мені прізвисько у восьмому класі. Не знаю, що в мені того дня змусило його згадати «Пеппі Довгупанчоху» [2]. Схожості між мною й героїнею повісті немає, нічого примітного теж не ставалося. Об’єктивно, зачепитися не було за що, але краще б прозвав «Пеппі», якщо вже так закортіло:

«Ти така ж недолуга. Буду звати тебе Шкарпеткою», — спогад, протріщав у голові, сплівшись зі шкільним дзвінком. Я, проковтнувши образу, вирішила не заїкатися про те, що шкарпетка і панчоха — різні предмети гардероба. Не бачила сенсу.

Дехто з компанії Бориса стримано заусміхався. Видно, хлопці подорослішали — раніше вони зайшлися б диким реготом. Але я не встигла як слід цьому потішитися, бо до мене почав доходити сенс сказаного. Про кого то він ляпнув?!

Різко повернула голову туди, куди зиркнув Борис. Спершу здалося, що хлопчина, нижчий від мене голови на дві, — звичайна дитина, але вгледівшись в його обличчя, зрозуміла, що тому сміливо можна дати років тридцять.

— Ти… Ви хто?!

— Друг.

Мені аж мову відняло. Стояла, витріщалася на цього персонажа і не знала, що сказати.

— Так, що це за приколи? — краєчком оком помітила, як Борис та інші пройшли повз. — Чого ви біля мене йшли?