Сни в тиші

Коли вітер навчився мовчати

«Я знаю, що щось було до цього.
Але щоразу, як повертаю голову, спогади тануть, як дим.
Може, це і є вітер?»
— уривок зі сну суб’єкта Т-27, занотований Тишею

Він прокинувся серед каміння і трави,
з головою, порожньою, як небо над ним.
Навколо — жодного сліду,
ані людського голосу, ані власного імені.

Він ішов. Не тому, що знав куди,
а тому, що стояти було ще порожніше.
Вітер торкався його лиця,
але не приносив жодного звуку.
Ні шелесту дерев,
ні плачу пташки,
ні навіть його дихання.

Він зупинився лише тоді,
коли побачив камінь з викарбуваним словом.
Нерозбірливим, ніби стертим часом.
Він торкнувся його
і відчув короткий біль у грудях.
Спогад, невиразний і короткий,
як подих крізь пил…
усмішка… чиєсь ім’я… щось тепле.
І знову нічого.

Так повторювалося знов і знов.
Місце — дотик — спалах — забуття.
Ніби вітер щоразу затирав історію,
не даючи їй залишитись.

Він навчився не питати.
Просто слухати, як мовчить світ.
І кожне мовчання, мовби гірше від крику.
Бо в ньому ховалась відповідь,
яку він більше не міг упізнати.

Кажуть, він досі ходить.
І вітер іде слідом за ним,
мовчазний, обережний.
Бо навчився мовчати разом із ним.

Лея Мірра

Подобається

#1303 в Сучасна проза
#472 в Містика/Жахи

У тексті є: тіні, сни, тиша

Відредаговано: 12.09.2025

Додати до бібліотеки

Поскаржитись