мені майже 18

Я відкрив очі, і зрозумів що мені вже не 15, а 17 на вулиці кінець літа через 2 місяця мені 18. Я повнолітній. Я не думав, що доживу до повноліття, але я вдячний Богу що він дозволив мені вижити.

Я прокинувся та пішов. Вирішив, що піду один по пшеницю щоб зробити муку. Я хотів насолодитись останніми днями літа. Я йшов через ліс, потім через гору і у низ в долину через поле польових квітів, я йшов та доторкався до кожної рослинки. Мене це все ніби наповнювало мене енергією, хоч тут все було добре не було вибухів і літаків ворожих. Проте я все одно часто все згадував. Ось я вже дійшов до поля, зібрав у мішечок пшениці  і пішов до млина. Я піднявся по драбині, та відкрив дверку в середину млину. Я заліз до млину, там щось ніби змінилось. Мішки були покладені по іншому. Я подивився за мішки. І там був молодий хлопець.

- Ей, ти живий? Я вирішив поміряти пульс. Пульс ледве прослуховувався.

Я взяв хлопця на плече, я старався іти швидко. Кожні 20 хвилин я зупинявся і перевіряв пульс. Ось я вже доніс його до будинку.

- Швидко, сюди допоможіть.

- Що сталось?

- Я знайшов цього хлопця у млині. Це наш українській військовий ось його шеврон.

- Макар, неси чисті рушники. Я біжу по воду з річки.

Ми його поклали на моє ліжко та перевязали. Коли стрес минув Зоряна пішла готувати їсти. Я так втомився, що ляг на ліжко і трохи заснув, мені снились літаки і вибухи. І я почув хрипіння крізь сон, відкривши очі побачив хлопця якого я врятував. Я встав та дістав мазь, вона була цілюща. І я перевязав йому рану. Через декілька днів йому стало краще, і вже він міг ходити. Ми познайомились це був Лука якого забрали на війну у його 18 років батьки померли. Так минуло 2 місяці і ось 12 жовтня я став повнолітнім мені вже 18 років. Ми з Лукою пішли по борошно на торт, який мала зробити Зорянка. Ось ми прийшли до млину з пшеницею. Як раптом ми почули літак.

- Чорт, бомбардувальний літак.

- Швидко в млин.

Ми сиділи слухали, нам не було страшно, але я переживав за Зоряну. Тут раптом донісся вибух. Ми вскочили і побігли до нашого будиночку. Коли ми прибігли від будиночку залишились лише попил. Я впав на коліна і за плакалав.

- Ні, Зоряна. Ні, я не вірю в те що ти загинула. Я тебе люблю…

- Піднімайся друже, ходімо.

Ми помандрували. Я твердо вирішив для себе, що я хочу піти в Зброєні Сили України. Ми дійшли до Житомиру та пішли до воєнкомату. Після цього ми пройшли медогляд та нас забрали на навчання.