День поїздки...

Ми всі сиділи у вітальні. Дехто ще бігав збирав свої речі. Ми сиділи троє на одному дивані. Я думав як це все станеться. Я не розумів, як вони можуть так з нами поступити, що ми для них зробили. Я старався не показувати своєї тривожності друзі робили так само. Найменші в дитячому будинку були найщасливіші бо вони в перше у своєму житті там побувають. Деякі навіть народились коли почалась війна. Так в нашому дитячому будинку були діти 2014 року народження, коли росія в перше позарилася на наші землі. Я сидів і думав, як можна віддати малих дітей, майбутнє нашої України в лапи ворога. Я просто їх не розумів, вони стали мені огидні. Вони переживали за свої життя, а не за наші. На годиннику була 11:20. Директорка йшла по сходах до низу з своїми речами. Вона була дуже засмучена. Ну звичайно своїх дітей які ти вирощувала деякий час, дала прихисток віддаєш в руки смерті. Я її не розумів, вона переживала і боялась за нас, але всеодно нічого з цим не робить.

Я підійшов з листом бумаги і ручкою до деректорки. Я написав « Ми будемо троє тікати, нам потрібен телефон, щоб знати десь прихисток. Зможете дати?». Директорка старалась не показувати чіпові що написано на листі. Просто поклала телефон на стіл і на листі бумаги написала пароль. Я був дуже вдячний їй, вона посміхнулась. Я знав, що вона рада що хоч ми троє врятуємось. На годиннику стукнула 11:40. Всі почали швидко виходити і малеча найперша побігла до автобусу. Ми змішались з натовпом, ми ішли серед старших дітей і вчителів.

- 1..

- 2..

- 3..

Вибух. Бомба, яка лежала у шафі деректорки підірвалась і все загорілось. Всі обернулись і дехто почав дзвонити в пожежну частину. Військові продовжували саджати дітей по автобусах. Перевага місця розташування нашого дитячого будинку була в тому, що він розташований у лісі. Ми швиденько пробрались до лісу. Було важко покидати дім в якому ми жили на протязі пів року, але у нас не було.