одного ранку...

Я відкрив очі, і лежав у ліжку я був у дитбудинку знову ці спогади. Я піднявся і попрямував шукати місце де можна почистити зуби та умитись. Мої друзі ще спали тому я пішов один. Я пішов довгим коридором. І знайшов кімнату, там була вихователька.

- Доброго ранку, а де у вас можна почистити зуби і умитись.

- Доброго ранку, як тебе звати хлопчику?

- Мене ? Данилко.

- Я зрозуміла, ходімо я тебе проведу.

- Дякую вам велике.

- А твої друзі, ще сплять?

- Так.

- Зрозуміла.

- Хотів у вас запитати, а якщо я не хочу щоб мене всиновлювали цього без мого бажання не зроблять же. Чи не так ?

- Так все вірно.

Вихователька завела мене до вбиральні. І я почистивши зуби пішов в кімнату. Уже прокинулись Зоряна та Макар.

- Чуєш, а ти не знаєш де туалет ?

- Знаю. Провести ?

- Так.

- І мене.

Я повів друзів до вбиральні. І почекав їх біля дверей. Після чого ми пішли униз. Потім ми пішли їсти і гуляти у сад з іншими дітками. Так минуло, пів року.

Кожен день одне і те саме. Ми звикли, та почали дружити між собою. Кожен день до нас привозили по декілька дітей з схожою долею як у нас трьох.

Одного дня. Ми прокинулись і пішли робити ранкову рутину, потім пішли на низ снідати. Навпроти сходинок були двері на вулицю. Тільки ми зайшли у вітальню, як раптом хтось постукав у двері. Зайшли військові. Я подумав що це наші, але коли побачив у нього на руці прапор ворога. Спочатку я злякався, потім почали очі наливатись кровю. Ці паскуди вбили все моє дитинство, вбили мою сімю, моїх найрідніших ангелів.

- Здраствуйте.

- Доброго. Відповіла вихователька переляканим голосом.

- Здраствуйте дети. З божевільною посмішкою промовив він.

- Давайте пройдемо до мене в кабінет.

- Хорошо пойдем к вам в кабинет.

Вони пішли на другий поверх до кабінету директора. Я зрозумів, що тут щось не чисто. Тому вирішив обговорити це з Зоряною і Макаром. Ми пішли в туалет, він був спільний тому ніхто б нічого не запідозрив.

- Ви бачили?

- Да, підозрілі вони.

- Угу, я думаю вони кудись хочуть нас забрати.

- І я так думаю. Сказав Макар.

- То ми будемо тікати, да? Переляканим голосом сказала Зоряна.

- А ти хоч до лап ворога ?

- Ні, з сльозами на очах сказала Зоряна.

Ми з Макаром обійняли Зоряну і заспокоїли.

- Давайте не панікувати раніше часу.

- Добре. Витираючи сльози сказала Зоря.

Ми почули кроки. Вийшовши з туалету, ми побачили військових. Вони прямували до виходу. Вихователька була ніби біла, вона була бліда як смерть. Я про себе подумав, їй щось сказали дуже жахливе. Вона провела військових та пішла до кабінету. Настав вечір. Ми збирались лягати вже спати, але вихователька сказала іти усім в вітальню. Ми пішли, та сіли на дивани. До вітальні зайшла директор.

- Доброго вечора, діти.

- Доброго вечора. Дружно, але сонним голосом сказали ми всі разом.

- Діти приходили, дядечки. Вони сказали, що вони повезуть вас до Криму на море на відпочинок.

- А можна запитання ?

- Так, слухаю тебе Данилко.

- А можна відмовитись від поїздки?

- Нажаль ні.

Проаналізувавши поведінку директорки. Я зрозумів, що вона брехала. У неї був ком у горлі коли розповідала, очі бігали, і була блідуватою.

- Питань немає більше ні в кого?

- Ні. Дружно відповіли ми.

- Тоді завтра починайте збиратись, по нас приїде автобус. У четвер о 12:00 ранку.