втеча з лікарні та розуміння того, що я сирота...

Ми почекали ночі і поки охоронець не засне. 2 години ночі і охоронець спить скрізь вимкнуте світло і ми вирішили діяти ми тишком нишком пробігли по коридорах і потрапили на вулицю.

• Ну що ідемо до виходу з міста ?
• Так. Упевнено сказав я.

Ми попрямували до виходу, ми йшли дня 2. Ми перечікували тривогу у підвалах, з незнайомими людьми для нас. Але нам не було страшно. Ось ми і підійшли до виходу з міста один крок нас відділяв від виходу з міста. Ми вже хотіли переступити ту уявну лінію. Але ми побачили якісь ліхтарі і звуки машин і ми окаменівши. Ми стояли непорушно, нам стало неймовірно страшно.

Але я почув українську мову. І зрозумів, що це наші захисники.

- Що ви тут робите малеча ?

- Тікаємо з пекла.

- Ну ось ми прийшли вас рятувати з цього пекла.

- Ура.

- Сідайте до машини, тепер все буде добре.

- Дядечку. А ви не знаєте такого чоловіка? Я дістав з сумки сімейне фото.

Це єдине що залишилось у мене від сімї.

- Знаю, але в мене не втішні новини, хлопче.

- Він помер так ?

- Нажаль…

Я заплакав, я витер кулачком сльози. Чоловік обійняв мене і побажав удачі. І ми з Макаром попрямували далі.

Життя в столиці.

Ми дійшли до столиці, хоч і минув тиждень добрі люди нас могли підвести і дати трішки поїсти. Так ми і дібрались до Києва. Були дуже сильно замучені, і вирішили знайти де переночувати та відпочити. Ми йшли та запитували прохожих по вулиці, місце де перепочити. Вони давали один напрямок, в пункт незламності. Як уже ми потім дізнались там жили люди які залишились без домівки, або переселенці. Ми попрямували туди. Через 1-ну годину ми були на місці. Це було достатньо велика будівля. Ми пішли у середину, до нас підійшла жіночка

- Доброго дня хлопці. Промовила вона.

- Доброго, а у вас тут можна перепочити і переночувати.

- А ви звідки?

- З Харкову.

- А тут ви як опинились? Та де ваші батьки?

На словах про батьків ми опустили голови.

- Проходьте, відчувайте себе ніби удома. Вона це так промовила ніби вона все зрозуміла і перейняла нашу біль.

Ми пішли у середині було тепло та багато людей. Ми вибрали ліжка які були двох поверхові. Я обрав нижню, а Макар верхню. В той же день на вечері ми познайомились з  Зоряною, дівчинка з якою у нас було одне горе. Вона як і ми втратила батьків під час обстрілів. Вона була моя однолітка. І ми почали троє тісно спілкуватись. Ми прожили там місяці два. Після чого до нас прийшла тьотя Наташа.

- Діти, я дуже рада була з вами познайомитись, але нам треба прощатись.

- Чому? Ми десь провинились?

- Ні, звичайно ні. Ви прекрасні, дуже розумні, ввічливі і кожен з вас особливий для мене. Але вам потрібні батьки. Мені доведеться вас віддати в дитячий будинок, як би мені цього не хотілось.

- Ми розуміємо. Що не стається те є на краще. Промовив я.

- Я рада, що ви розумієте і не будете тримати зла на мене.

Ми посміхнулись награною посмішкою. Звісно нам було важко відпускати це місце, бо ми до нього звикли. Але у нас не було вибору.