Глава 27

Уроки вже закінчились. Орест слухняно сидів біля Алсу за столом і слухав чудові казкові історії. Багатьох дітей вже забрали батьки. Вихователі наполегливо просили везти пілігримів за наказом влади до окраїни міста. Більше інформації вони отримували на виході школи, там стояли яскраво помаранчеві жилети, які надавали інструкції батькам. паніки не було, однак така обстановка трохи бентежила хлопчика. Він з надією дивився на вікна лікарні за корпусом аїдовців. Батько обіцяв його везти додому, але ось вже минула позашкільний час, коли діти бавились на подвір'ї після обіду, а чоловіка ще не було. Небо затягло хмарами і морфеївець схвильовано дивився вгору.

— Дощу не передавали, — посміхнулась Алсу, — Що тебе схвилювало, Оресту?

Хлопчик сів ближче і спер голову на плече жінки.

— Я хочу до тата, — з слізьми в голосі пробурмотів хлопчик.

— Не треба так сумувати. У твого тата відповідальна і важлива професія, — з гордістью проговорила Алсу і погладила кучеряву голову хлопчика.

— Він обіцяв мене сьогодні забрати.

Алсу піджала губи і нічого не відповіла. Ніхто не очікував теперішньої ситуації. Вона глянула на автобуси, які стояли в дворі школи. 

— Оресте! — покликав хтось хлопчика.

Пілігрим повернувся на знайомий голос.

— А де тато? — ледь не плачучи запитав Орест, коли дідусь з бабусею підійшли ближче. 

— Тато сьогодні буде багато працювати, любчику, — сказала Люсі і протягнула онуку руку.

— Вам вже повідомили? — запитала вихователька і підвелась.

— Так, ми самі веземо його на окраїну міста, — відповів Майкл. 

— Тоді, до побачення. Вихователі також їдуть з учнями, тому ми ще побачимось сьогодні, Оресту.

— Не знаєте, скільки то займе часу? — запитала Люсі.

На це Алсу тільки заперечно похитала головою.

Хлопчик заплакав. Він сів на землю і заридав, ніби в нього щось його особисте видерли з рук.

— Я не хочу! — вдарив кулаком по землі хлопчик і від болю заплакав ще дуще, — Я буду чекати тата!

Майкл з кряхтінням став на одне коліно, він підхопив хлопчика на руки і підвівся.

— Відпусти! Відпусти! Рятуйте! — закричав Орест, вириваючись з ще поки сильних рук діда. 

Не гаючи часу, Деванси побажали щастя і віднесли онука в машину.  Всю дорогу Орест валав на всю машину. В його грудях щось неприємно нило і боліло. Він бив рукам по своїх колінах, доти на них не почали з'являтись фіолетові плями. 

— Оресту, тато обов'язково прийде, — запевняла бабуся.

— Хлопче, подивись скільки машин їде. В них їдуть виключно пілігрими. В школі щось небезпечне трапилось. А твій тато залишився там, щоб рятувати життя, тим хто постраждає. Там в лікарні залишився твій друг Рей, його маленька сестричка.    

Орест вже не бився, він просто плакав дрібними слізьми, що стікали до тремтячого підборіддя. Його сині лялькові очі почервоніли. Пілігрим спостерігав за дорогою і періодично витирав ніс рукавом.

На околиці міста вже було багатсько людей. Волонтери роздавали ковдри і наказували не збиратись гуртом, а тримати дистанцію. Коли приїхали Деванси, місто на півкола було оточене людьми, ніби живий ланцюжок. Виходити з машини Орест із принципу не хотів. На пів години він влаштував демонстративну істерику. Через деякий час приїхав автобус з старшими пілігримами, з ними приїхала і Алсу. Але поки Люсі її привела, Майкл вже дістав хлопчика з машини і тремтячого, і ридаючого онука тримав на руках.

— Оресту, ну чого ти? — запитала вихователька і пожаліла хлопчика.

— Перепрошую, шановні, — звернувся до них волонтер, — Відійдіть аж у той кінець і негайно.

Зайнявши своє місце, дід відчув, що Орест затих. він був сонний і кволий.

— Люсі, ти не брала його вловлювач з спальні? 

Жінка дістала з великого шоперу вловлювач. Наблизивши атрибут до пілігрима, вловлювач яскраво засяяв.

— Оресту, ти спиш? — запитала Алсу.

— Я піду до Крейка, — одними губами прошепотів хлопчик.

В мить над містом з самого центру і до людського ланцюга засяяла зеленим світом павутинка над містом. Наче північне сяйво, воно вражало людей, від чого ті підняли шум.

— Дивись, як гарно! — сказала бабуся і повернулась до онука, — Орест? Він у поході! 

Майкл не помітив як з рук щезла дитина. Відчувши полегшення, дід просто опустив руки і не придав цьому значення — так його заворожило дивне павуче сяйво.                              

Орест переступив поріг дуже швидко. Арка здавалась настільки великою, що її дві колони ніби підпирали небо. Хлопчик підвівся і оглядівся. Він стояв посеред пустелі. Проте під ногами був не пісок, а нескінчена кількість скляних кульок, які відблискували помаранчеве сонце. Десь далеко біля горизонту Орест побачив велетенську постать якогось перевертня, худого, можливо не живого і спаленого сонцем.

— Кре-е-ейку! — щосили вигукнув Орест. 

Через мить в арці з'явився поводар. Він знову був одягнений в рване лахміття, проте череп і кістки рук були ретельно натерті смердючою рідиною