Глава 20

Падіння виявилось довшим звичайного. В горлі Рей відчув присмак крові. Він прокидався і тільки відкривав очі, як його знову затягувало і кидало. Падіння висмоктувало всі сили і з кожним наступним відчувалось яскравіше. Ніби хтось хотів розщепити його тіло і відокремити кожну його клітинку, розщепити на мільйон частинок, на безліч атомів. 

Пілігрим не хотів рухатись. Рей вирішив, що буде лежати аж поки не повернеться додому. Він приходив до тями і повертався в горизонтальному положенні. Це все що встиг зрозуміти хлопчик. Жаліти себе Рей не вмів. Лежати не рухаючись він міг довго. Трохи згодом пілігрим зрозумів що лежить на пожовклій траві, а десь недалеко шумить вода. Напевно то річка. Так пройшла година, а може й більше. Рей точно не знав. Тепер його тіло було великим, ніби колись належало дорослому або високому чоловіку. І це тіло неприємно смерділо, ніби не милось ніколи. І саме цей сморід змусив Рея піднятись. Не дивлячись на прохолодну погоду, хлопчик подумав що варто помитись. Решток сил вистачало щоб доплентатись до водойму. Ріка мала сильну течію, хоч була не глибока. Пілігрим міг побачити її кам’янисте дно.

Рей зачерпнув холодну прозору воду і попив. Коли хотів умитись, за спиною почувся шелест. Наче тварина на водопою, хлопчик перелякано оглядівся. Позаду до води повзло кілька людей. Всі вони виглядали худими, хворими, на шиї і обличчі можна було розгледіти пухирці і бубони. Люди скиглили, блювали бордовими речовинами і задихались. Кожен їх рух супроводжувався протяжним стогіном.

Щось підказувало пілігриму зайти у воду. І чим ближче підповзали ці потвори, тим далі у воду заходив Рей. Течія збивала його з ніг, але хлопчику раз у раз вдавалось знайти камінь, за який Рей тримався. З рештою, пілігрим зайшов на середину бурхливої річки і вчепився за велетенське коричневе каміння, яке було вкрите слизьким шаром. Руки ковзали, а ноги ніяк не могли впертись у дно. 

Потвори просили про допомогу, кричали, скиглили і блювали. Згодом почали корчитись і битись в огонії на траві. Вони вигинались, як змії, що лякало Рея.

Хлопчик подумав вийти на іншу сторону берега і тільки він повернув туди голову, як тіло його в і без того холодній воді вкрилось льодом. На каменях біля води лежало опухше гниле тіло з відкритими очима. Мертвець лежав на спині і волосся його лоскотали хвилі річки. Ця картина змусила Рея міцніше триматись, запевнивши, що він там надовго. 

Вже сідало сонце, а люди все ще кричали, гниючи і блюючи. Пілігрим помітив що палає не тільки сонце, торкаючись горизонту, а ще якісь вогники в лісі. Вони ставали помітніші і ближчими. Рей хотів крикнути що є сили: “Рятуйте!”. Але коли до річки підійшло три постаті великі, в чорних балахонах, з довжелезними клювами і блискучими очима, Рей ледь не захлинувся від страху. Ці люди-птахи тримали в руках запалені факели. Один з клюватих людей кинув свій факел на страждаючих людей і ті, востаннє крикнув, якось швидко перестали кричати і рухатись. 

Як хотілось пілігриму злитись з камінням, щоб його ніхто не помітив. Він сховався за каміння і повернув голову до протилежного берегу. Але й там стояли птахи, а на каменьях палало ще одне тіло. Вони помітили хлопця і вказали на нього пальцями. Рей завмер. Серце його билось, як навіжене. В воді було важко дихати, а страх ще більше ускладнював процес. Рей відчув що його тіло вже зводить судома, губи дрижали і все тіло тремтіло. А чорні птахи нікуди не уходили, вони чекали. 

Рей сам собі замотав головою і ще міцніше вхопився за каміння, але руки все одно сковзали. Коли сили почали покидати хлопця, круки розлетілись, але Рей не міг вже рухатись. Тіло розслабилось і стрімко поглиналось водою. Течія підхопила хлопця і понесла кудись. Рей не чув ані рук, ані ніг, та й плавати він не міг. Більше тіло не била судома, воно зачепилось, торкнулось каміння, а в очах потемніло. Невідома сила притискала його до дна, попри бажання течії, і протовкнула у ту саму прірву, в яку знову і знову провалювався Рей. 

Рей лежав зморений під дощем. Тіло нічого не відчувало, а голова не усвідомлювала. Десь глибоко в душі він згадував батька. Великі краплі падали на обличчя і чомусь це було боляче. Повз нього пробігли люди, хтось навіть наступив босими ногами на Рея. Ліниво і безучасно він повернув голову у бік і побачив неймовірної величі і краси корабель. Насправді він виглядав геть простим, набагато простішим, ніж ті, які пілігрим бачив у книжках. Дощ заливав землю, напуваючи її. А люди гупали кулаками по кораблю, кричали і підсаджували одне одного, щоб на нього залізти. З далеку Рею здалося, що вони схожі на щурів.

Тіло хлопчика було вкрите водою, тільки обличчя ще трохи виглядало і вдавалось хапати повітря ротом. Пілігрим не рухався, не вставав. Зрештою просто закрив очі і невелика хвилька обійняла його. Повіки стали важкими, тіло розслабилось і не відривалось від землі водою. Воду Рей любив більше ніж вогонь. І в душу прийшов спокій, дивне усвідомлення неминучого, яке вперше прийшло до хлопчика.