Глава 19

Рею виділили окрему палату в шкільній лікарні. Палату запросили ближче до реанімаційного відділу.

Моро сидів на ліжку з Реєм на руках. Він одягнув ручний годинник сину, що вирвало стогін і скуліня з грудей пілігрима. Цей самий годинник, а точніше стрілки на ньому скажено крутились. Алекс намагався втішити себе, що в нього є можливість по черзі бути поруч з кожним з дітей. Раптово інженер згадав, що забув зв'язатися з адвокатом. Телефонувати було незручно, тому він написав повідомлення секретарю і через хвилину отримав відповідь. Рей слабкішав все більше, аж поки очі не закочувались і температура не підвищилась. 

Чоловік обіймав сина і гойдав його на руках, поки чорне око ненависло над ним. Алекс дивився на нього настольгічним поглядом, але у горлі став ком, коли він не відчув важкості на руках. Рей зробив перехід. Моро схлипнув і витер щоку. Тільки зараз він відчув втому. Таку важку і не підємну, що більше сил не було ні на що. Він дивився на око і в голові крутилось тільки одне питання:

“Чого тобі треба?”

Але марення мовчало. Тільки якась химерна музика гула у вухах Алекса Моро. Чоловік, ніби змирившись з долею, ліг на спину там де сидів, закрив очі і намагався увібрати в себе силу, яка відчувалась від ока. Може, так він зробить перехід. Не вчасно і недоречно, оскільки вже по коридору йшли лікарі.

Сил боротись з тим не було. Тіло здавалося чужим і огидно брудним. Алекс розплющив очі і зрозумів що лежить у пітьмі. Навколо тиша. Алекс не зробив перехід. Чоловік це усвідомлював дуже чітко, навіть коли рик за спиною наблизився до голови. Моро боявся його, коліна дрижали і руки тремтіли, але ці марення були інтерпретованими спогадами. Алекс знав що хотів сказати Аїд, він все пам'ятає. Тільки навіщо він там? Ніби Моро міг щось зробити, чимось допомогти, щось змінити. Авжеж. 

— Що тобі треба? — все ж таки запитав інженер, коли рик торкнувся його вуха. Він нависав над чоловіком, проте пику його розгледіти у пітьмі було неможливо. Напевно, він і сам був створений з пітьми. 

Рик зник, а на його місце прийшов вереск. Такий голосний, що чоловік був змушений закрити вуха і повернутись на бік. Око нещадно пекло і боліло.

Відкрити очі чоловік зміг коли почув людську мову і побачив світло палати. Моро посадили в крісло і принесли вечерю, а за хвилину зателефонував адвокат.

— Добрий вечір, — привітався строгий жіночій голос. 

Інженер відклав тарілку і коротко пояснив юристу ситуацію.

— Було б краще, якби ви мені одразу повідомили. Але то вже розлите молоко. У вас є якісь побажання?

— Пропонуйте гроші. Суму обговоримо разом. Організуйте зустріч, тільки не ці дні — син у поході. 

— Бажаю успіху, — на останок сказала жінка і завершила розмову. 

Алекс зітхнув і доїв вечерю. Минула година – Рей не повернувся. Моро не хотів йти до карт Царств поки його не кликали – в цьому не було сенсу. Ніяк не хотів інженер з'ясувати, що дитина його блукає у дикому середньовіччі і йому погрожує інквізиція. А що може бути гірше? Гірше всього того що вже побачив Рей? Напевно такого просто не існує. Саме зараз в голову інженера лізли усілякі страховиська з історії Європи, які він тільки чув, бачив і вчив. Серед усієї купи гнилі знаходились окремі перли, від яких Алекса кидало в холодний піт, руки втрачали сили, а волосся ставало дибом і на очах сивіло. І чим більше проходило часу, тим сивішим ставав Алекс. Через дві години інженер божевільними очима дивився на ліжко на якому ось-ось мав з'явитися його рідненький Рей, проте ще багато хвилин по тому нічого не відбувалось. Бригада реанімації вже давно чергувала біля палати. Особиста лікарка Рея нічого не могла сказати, тільки іноді заходила, кидала сухий погляд і знову, і знову говорила з лікарями. 

— Він помітний на карті? — сам спитав Моро, підвівши нарешті голову.

— Видно, але… — лікарка зітхнула, — Його датчик важко зафіксувати, його ніби кидає у різні часи у різні куточки Європи. Я не маю права прикрашати факти, тому скажу правду, на краще ліпше не розраховувати. Його виснажить цей перехід і невідомо де він остаточно зупиниться. 

— Він не тільки в Європі? — тихо запитав Алекс і очі його стали ще більшими і божевільними. 

— Нажаль. Його зафіксовано було і в Азії. Я вперше з таким стикаюсь, навіть теоретично не можу припустити, що відбувається. Ніби Хронос з ним бавиться, — останні слова жінка сказала пошепки, надаючи їм таємного сенсу.

Моро знав цей шепіт і такі натякі. І будь він проклятий, якщо при його походах лікарі так не шепотіли його батькам. Однак, батьки Алекса ніколи так не біліли і не тремтіли від страху і усвідомлення долі своєї дитини. 

Знову телефон завібрував. Інженер був готовий блювати від напруги, говорити в нього не було настрою. Але знову і знову хтось наполегливо телефонував. Алекс здався і побачив, що це його дружина. Напевно, адвокат передала, що Рей в поході.

— Алло, — тихо привітався Моро.

— Чого пошепки? — спитала Вероніка, голос її був веселий, дещо п'яний.

— Рей у поході, тобі пропуск потрібний?

— Що? Пропуск? А, ні! Твій адвокат озвучив твою пропозицію. Коли зустрінемось? Можемо завтра ввечері? В ресторані, о дев'ятій.

Моро кілька секунд не міг вимовити і слова.

— Вероніка, наш син в поході. Його вже чотири години нема. Ні завтра, ні післязавтра ми не зустрінемось нівякому ресторані.  Мінімум середа, четвер. Це залежить від самопочуття дітей.