Глава 17

Орест не міг дочекатись нового походу. Казочка була прочитана, щічка всіми зацілована і ковдра поправлена. Тепер можна і мандрувати. Він нерухомо лежав, зажмурив очі і всіма силами намагався провалитись. Однак якийсь час він бігав у свідомих снах. Його розум застряг між двома світами і це змусило Ореста ще більше прагнути зробити перехід. Він перестав блукати химерним містом і став на місці, який від кожного кроку змінював свою будову. Пілігрим жмурився все сильніше і уявляв собі арку, Крейка. Коли переступити поріг не вдалось він сильно стиснув кулачки, тупнув ніжкою і сердито крикнув.

Через мить, Орест лежав під аркою на снігу. Вона виглядала як льодяний витвір мистецтва. 

— Оресте? — здивовано запитав скелет і  підняв хлопчика на ноги, — Що ти тут робиш? 

Пілігрим оглянув поводаря, зараз він одягнений в дубляну куртку, пілотський шолом і окуляри, на ногах високі черевики і штани, на шиї теплий шарф, а на руках шкіряні рукавички. 

— Я хотів до тебе, політати, — зізнався хлопчик і обняв скелета, — Мені так сподобалось з тобою.

Якби у Крейка були брови, він би точно здивовано їх підняв, а ще можливо закотив би очі, звісно, якби вони в нього були. Скелет відсторонив від себе хлопчика.

— Ти не мав сьогодні приходити, тим баче сюди, — строго сказав поводар.

— Але ж Морфей мене пустив сюди, — невинно відповів хлопчик. 

Крейк фиркнув.

— Я не чув, щоб ти мене кликав за порогом, — сказав він і впер руки в боки.

— Я і не кликав. Я вирішив сам прийти. Мені тут подобається, тільки сьогодні у вас холодно, — Орест прижав руки до грудей і здригнувся.

Якби скелет вмів би цокати, то обов'язково зробив це. Крейк невідомо звідки дістав дублянку Орестаного розміру. Коли поводар накинув її на плечі пілігрима, хлопчик помітив, що його піжама перетворилась у теплий одяг у якому можна було пройти усю Антарктику. На диво хутровий светрик не кусався, навпаки був м’яким і ніжним.

— Дякую, — посміхнувся Орест і взяв Крейка за руку,  — Куди підемо? Давай ще політаємо. Ти на літачку прилетів.

— Ні, — коротко відповів той, — Нам потрібно змінити локацію.

— Знову у твою печеру? — насупився хлопчик.

Скелет нічого не відповів, мовчки повів хлопчика до арки. Пілігрим вперся і затормозив ногами.

— Ти повернеш мене додому? — злякався він.

— Хей! Припини так робити! — розсердився Крейк і сильніше потягнув хлопця за руку. Однака зап’ястя хруснуло і кінцівка від’єдналась від скелета. Орест не міг стримати посмішку, а потім взагалі засміявся. 

— Дуже смішно, — буркнув Крейк і забрав свої рештки. З клацанням він вставив кістки на місце. Однак, коли він рухав рукою, вони терлись між собою і видавали неприємний скрегіт і рипіння. Крейк зітхнув, — Прийдеться повертатись додому. Якщо не змащу, рука не буде працювати.

Орест перестав реготати. Засмучений новиною, хлопчик надув губи. Але слухняно взяв Крейка за вже іншу руку і не упирався, коли вони увійшли в арку.

Неприємний політ зайняв кілька секунд і пілігрим стійко його пережив. Голові не паморочилась, хіба що шлунок застряг у горлі і ноги трохи підкошувались. А загалом пілігрим чудово тримався.

Крейк пішов до своєї печери. А Орест залишився стояти біля арки, яка тепер знову прийняла дерев'яний різбяний вигляд.

— Не стій там! — крикнув скелет від чого пілігрим підскочив.

— Крейку, — протягнув хлопчик і потупав ніжками, — Ти не можеш іншим разом змащити кістки? Ти покатаєш мене ще? Ми підемо за рештками сьогодні?

Крейк зайшов у печеру і нічого не чув. На мить хлопчику здалося що, скелет навмисно все робить повільно. Орест вирішив підглянути за поводарем. Він все ж таки підійшов до печери. Крейк стояв до нього спиною і ніби не помітив його, це був ніби сигнал для Ореста. Він тихенько відійшов і повернувся до арки. Орест ще трохи вагався, відриваючи з колони якісь листочки. Через хвилинку пілігрим вирішив, що за ним ніхто не спостерігає і зробив крок в арку. 

Знову падіння і Орест знову призимлився кудись, але арка зникла. Це виявилось не одразу, тільки коли хлопчик відчув аромат моря, такого справжнього, як на малюнках, що у Ореста аж дух перехватило. Небо було рівномірно сірим, а море темно-синім з білою піною, хоча місцями проступав зелений і чорні кольори. Воно було повсюду, воно було безмежне. Воно бурлило і ревіло, і хвилі торкались того самого неба. Орест був шокований такою свіжістью і красою. Він широко дивився навкруги і несміливо зробив крок босими ногами по мокрому піску. Одяг його знову змінився і тепер складався з білої бавовняної сорочки і таких ж штанів, але чомусь Орест не звернув на то увагу. Мабуть ніхто ніколи не звертає увагу, коли у снах його обличчя, одяг і все навкруги так швидко змінюється. А якщо і звертає увагу, то скоріш за все забуває.

Пісок був теплий і з кожним кроком Оресту здавалось, що води від нього віддаляються. Однак Орест не знав, що коли вода стрімко відходить від берега, то її повернення несе за собою біду у вигляді гігантських хвиль. І от хвиля повертається. Пісок під ногами став холоднішим, з моря повіяло холодом, а небо потемнішало. Гігантська хвиля ставала все більшою, коли наближались. Орест боявся ворохнутись, він ніколи не стикався з жорстокою природою і таке знайомство його лякало.  Все холодніше і холодніше віяло від води. Шия пілігрима вже затерпла від того, що він дивився на гребінь хвилі закинувши голову до гори. Біжати було нікуди, арка не повернулась, навкруги ні душі, навіть Крейка не було. Орест злякався і ледь не обмочив собі штани, коли зрозумів що велетенська стіна води наблизилась до нього і готова замурувати. В останній момент пілігрим помітив, що за кілька метрів від нього стояв його батько. Лорі, такий гарний, просто стояв спиною до моря і ніби нічого не помічав. Орест впізнав його.