Глава 13

Рей відчував тільки запах спориша і чорнозему. Це здавалось не аби як дивно, оскільки на багато метрів від нього все було не просто викошино, скоріш вирвано. Чогось ноги його не тримали і Рей з нерозумінням і огидою помітив що замість ніг у нього дві сухі палиці встромлені в таке саме сухе тілечко з великим не природнім животиком. Руки виглядали ще гірше, пальчики криві, а під нігтями багато чорного бруду. Людей навколо не було. Такої тиші пілігрим ніколи не чув. Напевно, зараз весна. Сонечко сіяло теплом, проте кістки прогріти не могло. На деревах всі бруньки були зірвані, трава ніби вигризена, випалена до чорна. Ні пташок, ні метеликів, ніякої тваринки не було. 

Рей тихенько встав на ноги і підвівся. Живіт болів і пік. Ходити не виходило — ноги геть не тримали, наче у маленького коника підгібались і валили тіло на землю. Тільки коник вчився ходити, вчився і набирався сил, а у Рея сил не було. І набратись їх не було звідки. Хотілось тільки одного — їсти. Такого голоду Рей не відчував ніколи. Він наче пожирав нутрощі хлопчика і ріс у його животі, кричучи: “Їсти! Їсти! Якщо ти не поїсиш, тебе з'їм я!”. Плентаючись, Рей побачив якусь хатинку. Колись вона була побілена, але тепер під облупленою фарбою виднілась глина. А ближче до скошених дверей, стіну колупали палицею чи штиком. Господарі до останнього піклувались про житло, проте тепер воно виглядало непривітньо. Коли пілігрим підійшов ближче за виноградний тин, побачив розриту навколо хатинки землю, кущі, трава і, мабуть, квіти були вирвані. Одне віконце було побите і Рей зібрав рештки сил, підійшов до нього. В хаті було темно і порожньо, серед такої пилюки, напевно, там ніхто не жив. Хоча в дальньому куті лежало замотані в сіре лляне полотно дві лялечки. Рей помітив, що сорочка його, яка ледь прикривала коліна, зроблена з такого ж полотна. Піч давно не топилась, а розкидані по підлогу глечики і тарілки давно не мились. 

“Їжі там нема,” — подумав Рей і повернувся. 

За спиною Рея стояла велика, висока лялька зліплена з смердючого, сірого воску. Здавалось що це просто каркас, який необережно обпалили в пічі. Кожна кісточка з анатомічною точністю просвічувались крізь прозорий слой шкіри. Очі у ляльки були великі, бліді, з божевільним блиском, не по розміру. Ніби з якоїсь іншої, набагато більшої ляльки їх зняли і вставили в це огидне опудало. Зуби його були гострі і надто довгі для такого обличчя. Волосся було занадто багато, кучеряве гніздо дещо нагадували кучері Ореста, з яким товаришував Рей. Це страховисько з великим животом так тихо, немов кіт до горобця, підкралось і тепер нависало над худим пілігримом. 

Рей хотів відскочити від страху, але сил не вистачило навіть на те, щоб відступити. Як би огидно воно не виглядало, ця людина є дорослим. А Рей добре знав, що дорослі мають допомагати дітям і ніколи їм в цьому не відмовляють. Рей знайшов в собі сили відкрити рота, щоб спитати чи є в нього їжа, як лялька усвідомила, що перед нею жива істота і протягнула до нього страшенні руки і широко відкрила рота. Щось в голові Рея підказало йому бігти. Тоненькі журавлині ніжки пересувались хутко, проте лялька, не менш незграбна, пересувалась швидше. Рей вибіг з двору і післизнувся на брудній дорозі. Волосся прилипло до болота. Перед очима засиніло небо і голова ляльки. Вона дивились голодними хижачими очищами і широко відкритою пащою. З останніх сил Рей намагався підвестись, стати на коліна, як тіло пронизив біль, а голова запаморочилась. І тільки прапорець, який круком чорнів на сільськими  біленькими хатинками страшенно і грізно розвивався, стаючи невільним свідком. А може і не таким вже і не вільним, може він тільки і чекав того — останньої драми. 

Кудись Рей провалився.