Глава 7

Дивно не відчувати ні тіла не свідомості, Моро і забув як це. Навіть ця моторошна тиша йому не подобалась, тому він не аби як зрадів, коли почув знайомий голос.

— Нуж бо, неборе, піднімайтесь, бо мушу медиків кликати, — казав Мартин і тряс важкі плечі інженера. 

Чоловік змусив себе відкрити очі і побачив туманну постать секретаря. Гуцул хмурив гарненькі брови.  

— Котра година? — втомлено спитав Моро, піднімаючись на лікті.  

— Восьма ранку, неборе, — відповів той. Мартин з турботою подав пляшку води, — Везти вас у лікарню? 

— Не треба, зі мною все гаразд. А ти що тут робиш? 

— Та я, неборе, і не планував сьогодні сюди їхати, бо маю свою панянку розважати.  Мені ваш шофер зателефонував. Каже, хотів додому їхати, а ви не відповідаєте. А пропуску, щоб двері відкрити, не має. Я вам телефонував. Залишив повідомлення, що шофер поїхав. Щоб зателефонували йому чи мені. На ранок ніц не отримав. То я приїхав сюди, а ви, неборе, лежите. То якщо все гаразд, давайте я вас додому завезу. 

— Дякую, Мартин, — щиро сказав Алекс і встав на ноги. Голова не паморочилась і не боліла. Він оглянув кімнату. Мартин встиг все поприбирати, розставити все приладдя на місця і вимкнити техніку. 

— Та, тільки ви будете позаду їхати, моя пані, така парадна, зі мною приїхала. 

Моро посміхнувся і похлопав хлопця по плечу. Мартин мав рацію, коли сказав, що його панянка парадна. В машині було затишно, секретар був охайним в усьому, навіть у виборі партнера. Дівчина запропонувала воду, проте Алекс відмовився. Непомітно спостерігав за ніжними поглядами і сором’язливими посмішками. 

— Мартин, — звернувся до хлопця, коли вже вийшов з машини поруч з своїм будинком. Моро нахилився до водійського бокового вікна, — Нікому ні слова. Будеш мати сплачувану відпустку на весілля. 

— Айно, неборе, я що перший рік працюю, — театрально образився той, — Але якшо шо, гукайте.

Машина поїхала, Алекс кілька хвилин дивися їй у слід. Додому не хотілось, чоловік зачаровано дивився на дорогу відсутнім поглядом, але до свідомості його повернув грохід з дому. Моро увійшов до хати і побачив кричущого на підлозі Рея, а нічна няня сиділа на колінах поруч.

— Ну і що ти плачеш? — спитав Алекс з порогу. 

Няня прозвітувала, що хлопчик спав добре, тільки на ранок почав вередувати. Скоріш за все так він реагує на ауру.

 Коли батько і син залишились вдвох, Алекс взяв пілігрима на руки. Рей вчепився в його плечі і міцно тримався. Тіло його дрижало і горіло – на стіні годинник блиснув, а стрілки почали крутитись трохи швидше. Рей повністю спітнів. Кричати чи битись сил не було, тому пілігрим ледь помітно розхитувався і мурчав собі під ніс з повними очима сліз.

Моро підклав під голову дитини подушку з дивану і, колихаючи, наспівував. 

— Я знаю, що тобі страшно, сину. Я знаю, — бормотів Алекс, — Я поруч. 

Проте Рей ще більше згасав. Очі закотились, рот відкрився і тепер він пах чимось гірким. Обличчя стало сірим. 

— Це перший раз та страшно, а далі буде легше. Я обіцяю, — чоловік втомлено зітхнув і підняв голову. 

Волосся заневолилось на голові, а руки стали занадто слабкими, щоб тримати тіло сина. Моро поспішно поклав того на диван і встав. Перед ним з’явилась справжнісінька прірва. Величезна діра ніби затягувало його і весь дім, подібно чорній дірі. Алекс заплющив очі і тряхнув головою. Це спрацювало і галюцинація зникла. А разом з нею зник і Рей.  Моро очима шукав телефон, а руками перевіряв його наявність у кишенях. Звук сповіщення виявив, що гаджет лежав під подушкою, на якій лежав Рей.

За десять хвилин приїде швидка допомога – Рей зробив перехід. Моро не гаючи часу, зібрався в душ. За три хвилини інженер вийшов з ванної з вологим волоссям і рушником на поясі. Медиків ще не було, коли чоловік уже в свіжій сорочці і костюмі заварював собі каву. 

За регламентом, коли пілігрим зробив перехід, швидка одразу отримувала інформацію про це, зобов’язана чекати і госпіталізувати пілігрима, тільки той повернеться. В цьому і  допомагала павутинка. 

Медичне ліжко вже стояло на готові, лікар і його помічник сиділи у вітальні і пили каву, якою їх пригостив Алекс. Так пройшло пів години. Моро щохвилини дивився на годинник, потирав обличчя і зітхав.

— Не переймайтесь, — сказав один з лікарів, — перший похід може займати більше півгодини. 

Це не тільки не заспокоїло Алекса, а ще більше збентежило. Телефон завібрував і Моро, піднявши слухавку, вийшов на кухню. 

— Лорі, привіт, — привітався Алекс.

— І ти не хворій. Що вночі було? Ти давно дома? — спитав Лорі.

— Мартин? Я ж сказав йому мовчати, — цокнув язиком Моро і закотив очі.

— Він написав мені, як тільки увійшов до тебе в кабінет. Питав, чи потрібно викликати допомогу, — пояснив Деванс. 

— Нічого не було. Я якийсь заморений ці дні. З переляку поїхав Лірин амулет допрацьовувати. Ніби ще більше божеволію. Рей в похід пішов. Бідний, його так трясло. Вже півгодини нема.

Лорі здивувався.

— А це дивно. Хоча, можливо перший поход такий, а далі легше буде. Слухай, вас як з лікарні пустять, приходьте до нас завтра. Мої батьки приїзжають, повечеряємо родиною. Тобі щось принести? Ми з Орестом пиріжків з вишнею напекли, зараз пришлю його.