Глава 5

Швидка якраз під’їхала, коли Орест повернувся в ліжко. Лорі підскочив до сина і гукнув його. Проте хлопчик не відповів. Лікар взяв слабку ручку, пульс був слабий і ледь пробивався крізь шкіру. Піднявши повіки, Деванс побачив, що очі закочуються. Тіло пілігрима різко пахло чимось гірким і терпким.

— Він виснажений, — сказав Лорі, спускаючи на руках сина, коли бригада медиків зайшла в дім.

    Ореста поклали в карету швидкої. Трофей одразу забрали в білий контейнер з товстими стінками.

Лорі спав на ліжку поруч з сином, якого підключили до крапельниці, а на голову приклеїли білий обідок з дротом, який мав скопіювати спогади хлопчика. Так вони провели всю ніч, не рухаючись, під тихе клацання і писк медичного спорядження.

До обіду Орест відкрив очі. В палаті знаходився деякий медперсонал і його батько. Варто було хлопчику виказати ознаки того, що він не спить, як палату заполонили оплески – перший похід пройшов вдало!

Пілігрим сором’язливо посміхнувся і втомлено сів. Лорі сів поруч на ліжко і поклав на столик величезний букет дрібних жовтих квіточок. Медсестра принесла пізній сніданок, а хтось залишив кілька дрібних подарунків: цукерки, шоколад і розмальовку.

— Зірочка моя, я тебе вітаю! — сказав чоловік і обняв дитину.

— Я впорався! — з гордістю сказав Орест, але через секунду очі перелякано розширились, — А де моя квітка з лялечкою? Бачив яка вона кумедна, з вушками?

— Не бачив, любий, — признався Лорі, — її одразу забрали на дослідження. Як себе почуваєш?

— Дуже добре, я виспався. Ти знаєш який в мене поводар?

— Ні, котику, мені запис не показали. Але ти ж мені все-все розкажеш? Зараз поїш і ми поїдемо в одне цікаве місце, по дорозі і розкажеш.

Погляд Ореста заблищав. Після крапельниці, міцного сну і сніданку пілігрим дійсно виглядав краще. Обличчя набуло живого відтінку, а сил вистачало, щоб  одягтись і самостійно дійти до машини. 

Він говорив і говорив. Орест не встигав набирати повітря в легені – боявся щось пропустити. 

— То твій поводар скелет на ім’я Крейк? — зацікавлено спитав чоловік, як тільки з’явилась можливість.

— Так, йому треба одягу купити. Хоча б сорочку нову. Може ти мені одну свою даси? Він трохи вище тебе. Але думаю вона йому підійде, — з мольбою в очах спитав Орест.

Лорі ледь стримав сміх.

— Оресте, нам не можна нічого зайвого переносити в Царства. Розумієш? Я б залюбки подарував йому свою сорочку, проте так робити не можна. Колись один пілігрим переніс для свого поводаря подарунок і той зник. До самого закриття її воріт, вона мусила блукати Царством Морфея сама. А це не є добре.

День стояв похмурий, ніби ось-ось піде дощ, але тепло. Навіть вітерець, який інколи піднімався, був лагідним і ніжним з чорними кучерями, коли вони вийшли з машини. Лорі повів сина у велику будівлю, вона складалась з одних вікон, які відбивали хмуре небо. Над дверима був надпис, який Орест не міг прочитати:

«Музей історії Царств, пілігримів і трофеїв»

 Деванс відмовився від екскурсійного гіда. Повів сина у глиб залу. Людей було повно, батько міцніше тримав Ореста за руку, коли вони проходили крізь плямистий натовп, який розглядав світлини усіх зареєстрованих пілігримів. А Деванс провів хлопця далі.

Ця зала була найбільша. Освітлення приглушене, підлога блищала від чистоти, пахло свіжістю. На високій стелі висіли різного калібру вловлювачі снів і годинники, які сяяли, коли під ними проходили пілігрими з високою концентрацією аури. По всій площині розставленні скляні бокси, в яких можна розглянути усяко різні химерні речі і малюнки. Митці всього світу мріяли отримати візу в Павуче місто, щоб черпнути натхнення в цьому музею.  Лорі цілеспрямовано направився до столика майже в центрі.

— Дивись, от бачиш оцей піднос? — чоловік вказав на найбільший лоток з усіх. На ньому розташовувались три трофея, над якими стояли невелики картки малюнки.

Перший трофей вважався основним – металева гайка, над якою стояв портрет іржавого робота на ім’я Салі. Другий трофей складався з мішечка з камінчиками, над ним портрет великої постаті, схожої на чоловіка, проте з гострим довгим носом, відсутніми вухами. В пухнастому кожуху і чорних маленьких окулярах дядечко Кріт здавався щасливим і радісним. Третій трофей виявився маленькою пляшечкою, а точніше пробірочкою з пробкою, у якій зберігалась золотистого кольору рідина. Над останнім трофеєм стояв портрет Рогатої Мари, що правда замість ріг у істоти за спиною росли дві гілки квітучого дерева. 

— Ого, — здивувався Орест, роздивившись портрети, він ображено піджав губи і підвів брови, — В тебе такі гарні поводарі, а в мене якийсь склепашара.

Хлопчик не зміг утримати сліз і прижав ручки до очей. Лорі тихо засміявся і обійняв сина.

— Де ти таке слово почув? Склепашара? М? — спитав Деванс і стиснув зуби, щоб посмішка не образила пілігрима, — Зірочка, і в тебе чудовий поводар. Я впевнений, що він не менш чудовий, ніж у мене.

Ореста це не втішило, він продовжував плакати у плече батька.

— Синочку, ну чого ти плачеш? Я ж не обирав собі поводарів. Ну-ну, любий мій. Дивись, що я для тебе маю.

Плач припинився, натомість Орест підняв голову. Чоловік витер рукою вологі щоки дитини.