Глава 4

Орест падав, летів і провалювався. Його тіло кидало і придавлювало. Тіло гуділо, рук і ніг він не відчував. Голова розривалась, на секунду пілігриму здалося, що він розпадеться на мільйон крихітних частинок і розсипиться, перетворившись на пісок. Орест уявляв, що падає з Місяця на землю. Довго, швидко, страшно і боляче. Навіть очі не зміг відкрити.

Прийшов в себе Орест майже одразу, як відчув що лежить на твердій поверхні. Ледь зібравши рештки сил він зміг сісти. Навкруги зелене поле, яке сильно контрастувало з рожевим небом усіяним зірками. Так порожньо і тихо, що хлопчик побоявся вдихнути. Потихеньку вставши на ноги, Орест уважніше обернувся. Недалеко він побачив кілька жовтих квіточок. Він підійшов до них ближче і присів на коліна. На пухнастій серединки, як на подушці, спали якісь кумедні чоловічки. Щоб розгледіти їх, прийшлось лягти на живіт. Крихітки мали довгі вушка, які перекручувались між собою на потилиці. Орест хотів пальчиком торкнутись одного, але згадав, що тато казав йому не торкатись маленьких пташенят, бо мама пташка може їх кинути. Можливо, цих істоток також не можна торкатись.

В мить хлопчик відчув холод за спиною. Він хотів обернутись, але підвівши очі побачив що на мільйон метрів перед ним лежала велетенська тінь. Вона була на стільки гігантська, що у Ореста на кілька секунд зупинилось серце. Перелякано витріщивши  очі, хлопчик думав, куди від неї сховатись. І в грудях щось стислось, коли він усвідомив, що в полі немає нічого окрім нього і цієї тіні. Хоча, ще був господар тіні. Хтось, хто стояв, або нависав, прямо за спиною Ореста. І ось вона почала рухатись і пролунав страшенний гул. Пілігрим нічого не придумав, окрім як зажмурити очі і прикрити тілом квіточки. Але через хвилину все зникло. Орест напружено лежав і прислухався. Коли розплющив очі, тіні не було. Він обережно привстав, щоб не зламати квіточки.

Обернувшись, Орест побачив два валуна. Висотою вони були не менше трьох поверхового будинку. Пілігрим з зацікавленістю обійшов їх.

— Стій! — сказав хтось за спиною.

Орест підскочив і різко розвернувся. Очі розширились, серце застукало в горлі. Перед Орестом стояв справжнісінький скелет, одягнутий в рване лахміття. Жива груда кісток швидко підійшла до пілігрима і легко переставила його в сторону.

— Ця арка – не забава. Не варто в ній стояти довго, бо тебе кудись перенесе – загубишся. 

Хлопчик так і стояв, дивлячись на скелет синіми очима, сповненими переляком і зацікавленістю.  Кістлява рука потягнулась до кудрявого волосся. Це змусило Ореста вжати голову в плечі. Проте фаланги пальців виплутали з чорного пасма кілька травинок.

— Я Крейк. Твій поводар, — сказав скелет. Голос йшов одразу і з черепа і з середини грудей. Чистий, чіткий, зрілий голос вражаючи гарно лунав від істоти.

Поки Орест завмерши стояв на місці, Крейк зірвав жовту квітку і передав її хлопцю.

— Тримай, — сказав він, але пілігрим боявся ворухнутись, — Ну бери ж бо!

Все ще боючись, хлопчик двома руками прийняв квітку  за ніжку и прижав до грудей.

— Це дарунок тобі від Морфея. Він кланяється тобі і чекає на вашу зустріч, — з реверансом промовив Крейк, а трохи помовчав, додав, — Але моя задача цього не допустити. 

— Дякую, — все що зміг видавити з себе Орест.

Полем загуляв вітер і розтріпав кучері хлопчика і мотлох Крейка.

— Нам час, дай руку.

Не дочекавшись, поки хлопчик послухається, Крейк силою вхопив Ореста і підвів до арки. Але пілігрим сам вчепився у кістяні пальці, коли знов відчув що тіло його на божевільній швидкості кудись летить, провалюється, кидає. Знову  кінцівки стали неслухняними, а нутрощі ось-ось розірвуться з середини.  

— Віддай, — серйозно сказав Крейк, коли їх ноги знову твердо стояли. 

Орест повільно відкрив очі, голова все ще паморочилась, але в мить перестала тільки но побачив що в одній руці, якою тримався за поводаря, він міцно стискав кілька кісточок. Протягнута рука Крейка не мала двох верхніх фаланг на мізинцю і підмізинному пальцях. 

Незважаючи на відсутність м’язів і шкіри на обличчі скелета, Оресту здалося, що Крейк незадоволено хмурить брови. Принаймні, якби брови були, він би точно їх хмурив.

— Ой, вибач, я не хотів, — схаменувся Орест і протягнув деталі.

Крейк нічого не відповів. Вставив фаланги, з хрустом поворушив пальцями.

— Не стій під аркою, — нагадав він.

Підскочивши, хлопчик поспішив за поводарем.

Тепер перемістились вони у нову, більш темну, локацію. Поруч з аркою, яка тепер представляла собою два дерев’яних стовпа і ще одну перекладений зверху, чорнів густий ліс. За ним гори. Тут була ніч. Єдиним джерелом світла було вогнище, яке палало у кам’яній печері.

— Іди сюди, — покликав Ореста скелет і сам зайшов у печеру.

Печера виявилась просторою і чистою. Охайно розвішані речі: теплий кожух, дублянка, шарфи, пілотський шолом і окуляри, кілька ременів і багато хутрових шуб. Взуття поскладене рівненьким рядом. Ліжко складалось з хутрових подушок і кількох червоних з візерунками ковдр.

— А.... — відкрив рот Орест, але побоявся сказати.

— Що? — запитав Крейк, дістаючи горнятко з полиці.

— Навіщо тобі одяг? — обережно і тихо спитав хлопчик.