Глава 2

О п’ятій годині приїхав Лорі. 

— Ліра знає, що ти приїдеш? — спитав лікар.

Моро хитнув головою і відкинувся на спинку крісла.

— Я обирав час, коли в неї менше всього процедур, щоб ми хоч поговорити змогли.

І знову ненависне лоскотаня і метелики, тільки но вони під’їжали до школи. Величезні стовпи, темно сірого, скоріше вугільного, кольору тепер ще більше   придавали цій будові непривітний,  жахливий вигляд. Як на зло, сонце сховалось за хмарку, яка напускала попереджаючу тінь.  Але тільки в уяві Алекса Моро.

Школа утоплена в зелені. В деревах завжди ховались пташки від спеки і щебетали голосно і заспокійливо. Паркани були високими, проте не глухими і світлими. Парковка розмальована різними кольорами, відповідно до арки над головним входом. Тут жили діти з чотирьох до восьми років, поки павутинка захищала молодших пілігримів. Далі учнів, чиє здоров’я дозволяло і не потребувало спеціального медичного догляду, забирали до дому, проте зобов’язували слухняно щоденно приходити в школу.

Будівля школи була відносно нова, окрім головного корпусу, стіни якої бачили занадто багато пілігримів і так мало звичайних дітей. З того моменту, як невідомі сфери переплелись з Земним світом, пройшло майже сто років. Назви Морфеїве, Хроносове і Аїдове Царства закріпились за ними не одразу. Проте влучніше за всіх характеризували їх. Персенефіцирований бог сну став прототипом першого божества, сфера якого сповнена дивними, невідомими явищами і істотами. Хроносовим назвали сферу, яка зберігала всю людську історію, принаймні за часів Ноя і його ковчега. А Аїдовим нарекли сферу пітьми і страхів. 

Деванс вже почав нервувати, коли чверть години не міг знайти місце для парковки.

— Сьогодні такий аншлаг, — здивувався лікар, — я навмисно приїхав сьогодні забрати одяг Ореста, бо завтра всі сюди поїдуть. 

— Так подумало все місто, — усміхнувся Моро і проковтнув незрозумілий ком у горлі. Його руки похолоділи і він ніяк не міг побороти себе. Хоча зовні, як завжди, був спокійний.

Виходячи з машини, інженер на мить зупинився — голова запамоочилась. 

— Ти досі так реагуєш? — з жалем спитав Деванс і взяв чоловіка під руку, — Все вже минуло, Алекс. Все позаду. 

— Я знаю, але легше від того не стає. Краще б нову школу збудували. 

— Для нас вже все закрито. Туди ми не повернемось. 

— Не шкода тобі на дітей цих дивитись? Не на свого, а на всіх цих, — Моро кивнув головою в сторону дітей, коли вже зайшли у двір.

— Ти щось можеш змінити? — риторично запитав Лорі.

До головного корпусу йшли мовчки. Двір був заповнений батьками, які повсюди сиділи з своїми дітьми. Старші діти носились по газону, грали з іграшками. Хтось сидів в спеціальних візочках, а деякі чоторьохрічки досі лежали в звичайних люльках. І якби не драматичний підтекст, можна було б подумати що це звичайний двір дитячого садка. Вихователі і інший персонал носили яскраво жовті-зелені жилетки і пильнували за своїми вихованцями. Кілька разів дорослі починали метушитись – значить, пілігрим старше восьми років зробив перехід.  Тоді жовті жилети передавали інформацію в адміністрацію, де і фіксували перехід пілігрима, його ауру. Готували шкільну мобільну реанімацію. Звичайна рутина. 

Чоловіки відмітились у адміністрації.

— Я йду одразу до сина, він у себе. Зустрінуймось біля машини, — сказав Деванс, після реєстрації візиту, і підбадьорив друга, похлопавши того по плечу. 

На Моро очікувала бесіда з кураторами дітей.

Всі пілігрими мали свій окремий корпус. Плюс один додатковий, в якому розташовувалась звичайна загальноосвітня школа для нормотипових дітей міста. Проте найбільший був у морфеївців, оскільки цих пілігримів було п’ятдесят вісім відсодків, трошки менше Пілігримів Хроноса – близько сорока одного відсодка. Аїдовців було так мало, що їх всіх знали по іменам.  На території школи була лікарня, яка приймала тільки пілігримів.

Лорі швидко дійшов до потрібної будівлі, прикрашену усілякими картоновими зірками, які вирізали дитячі руки. В грудях стало холодно, коли чоловій зайшов у двері, над якими висіли вловлювачі снів. Деванс знав, що він у безпеці, проте його колишній будинок нагадував, через що прийдеться пройти дітям, які успадкували його ліжко. Всі знають, який жартівник Морфей. Виявилось, що всі діти вийшли на спільний двір поза корпусами. 

Орест лежав у смугастому гамаку, під навісом. Поруч, за столом, сиділи діти і малювали. Вихователька читала книжку. Хлопчик виявився блідим, блідішим за всіх. Тільки легке малинове почервоніння на щоках.  Вітер тріпав чорні кудряві пасма волосся, що діставали майже до плечей. Великі сині очі, що втомлено і важко закривались, прикрашені довгими чорними віями,  короткий носик і рожеві губи робили його до остраху схожим з витонченою фарфоровою лялькою. 

Тихо підійти не вдалося – вихователька привіталась. Від чого хлопчик важко підняв голову і протягнув руки. Сині очі налились слізьми. Лорі з посмішкою легко  підхопив дитину на руки і поклав собі на плече.

— Я так стужився, — промовив Орест і шмигнув носом.

Так починалась кожна зустріч. Деванс колисав сина, шепотів лагідні слова і гладив худу спину.

— Я думав, ти не прийдеш і кинеш мене, — ледь чутно сказав хлопчик і витер ніс об футболку батька.