Глава 1

Алекс безрезультатно намагався подрімати в машині, прикриваючи однією рукою біле око. Те саме, яке за плітками забрав сам Аїд, коли Алекс Моро ще був пілігримом і сам блукав чорними, червоними стежками Мертвого Царства. Але то перебільшення – око було на місці, тільки чорної райдужки не було і зіниці. Друге око чорне, блищало біллю і, чомусь, тягарем. Зрілий чорнявий міцний чоловік сидів на передньому пасажирському сидінні, важко зітхаючи. Правда у чорнявому волоссі вже блищала сивина, особливо на скронях і трохи на бровах. Свіжопоголене обличчя виглядало змучено сірим. Одяг Моро носив дорогий, зшитий з преміум матеріалів на замовлення. Чорний костюм здалеку виглядав благородно на широких плечах. Міг собі дозволити. Ідеально чисті годинник на руках і телефон в кишені. Алекс Моро відомий на весь світ інженер, винахідник, аїдовець – в минулому легендарний пілігрим Аїда. Скільки по ньому книжок вже написано, фільмів знято. Що правда без його дозволу і участі. Нема коли. Лікування шизофренії, робота і діти повністю позбавляли Моро всього на світі. 

Навіть в ремісії за кермо Моро не сідав і ніколи  не шкодував про те. Можна покімарити, прислухаючись до співу церковного хору, голос якого сидів десь глибоко в голові.

— Вже трохи залишилось, — сказав шофер, виводячи з сну Моро.

За кермом сидів його найнадійніший друг, а вже ж! Вони разом ледь не з перших днів школи. Лорі Деванс був повною протилежністю Алекса. Свіжий, вродливий, світлий, високий – таким всі бачили доктора Деванса, не менш відомого на весь світ нейрохірурга, морфеївця. Своєю красою чоловік  прихиляв до себе пацієнтів, що було доречно в його роботі.

Машина зупинилась біля посту в місто. Алекс прикрив долонею зряче око від яскравого ранкового сонця, червоного і тривожного. На посту перевірили картки і без зайвих питань пропустили в місто. 

— Тебе в офіс везти? — спитав Лорі, долаючи позіхання.

— Вези, — хрипло відповів Моро і знов прижав руку до ока.

— Болить?

Алекс нічого не сказав, тільки глухо видихнув і відкинувся на спинку крісла. 

— Ти лінзу зняв? —  Деванс на хвильку повернувся до друга, намагаючись оцінити його стан.

— Зняв. Але, дідько, все одно болить.

— То давай я тебе додому завезу. Годину хоч поспиш. Зараз тільки п’ята ранку. 

— Роботи багато, — з жалем сказав Моро і дістав з кишені свій телефон, —  На ці вихідні вже дітей забираємо зі школи. Сьогодні останній тихий вечір, — нагадав інженер.

Лорі мовчки піджав губи і хитнув головою.

— Готовий? —  спитав Моро.

— А куди діватись, звісно готовий. Я, насправді, вже давно готовий. Свої старі вловлювачі снів налагодив, розвісив.

— Нові не брав?

— Брав але тільки один. Ціни кусаються, — зізнався лікар.

— Згоден, — пожав плечима, сказав Алекс.

— І то для нас, а що для решти людей? Бодай, хоч два вловлювача в хаті мати.

— Ти так кажеш, ніби то я ціни встановлюю. 

Лорі посміхнувся і плавно повернув кермо на право. 

— Рей вже краще? Їсть щось? — спитав Деванс.

— Щось їсть, але це дитя непередбачуване. Я не знаю, як я з ним жити буду, він ніби не усвідомлює, що їде до дому і буде жити зі мною. Аутизм не найважче що може бути у пілігримів, але мене то бентежить. Я вивчив на пам’ять всі можливі посібники.  Хоч би йому стало легше. 

— Нічого, — засміявся Лорі, — воно пройде, як ворота закриються. Йому ж тільки вісім років і не такий же в нього важкий стан. Після десяти вже краще буде, а коли переходи завершаться, від аутизму і сліду не лишиться. Він хроносовець – все має бути нормально. З ста хроносовців у вісімдесяти повністю зникають порушення, а у п’ятнадцяти зникають частково або полегшується стан. І не будеш ти з ним один  цілими днями. То чекай поки він переросте.

— Я не переріс.

— А ти не рівняй аїдовців до хроносовців і шизофренію до аутизму. У звичайних людей аутизм піддається корекції, а шизофренію тільки в ремісію вводиться, що говорити про нас? Що говорити про тебе? Пілігрими різних богів мають різні проблеми і по різному вони закінчують, — заперечив лікар і трохи помовчав, додав: — Твій стан, до речі, все одно кращій, якщо дітей залишили в тебе. А Ліра що?

Почувши ім’я донечки, Алекс різко повернувся до бокового вікна, і  якось напружено затримав повітря. 

— Не краще за Рея, — коротко відповів чоловік, розглядаючи чисто прибрані вулиці. Нажаль, хор затих і в голові було неприємно порожньо. Від того чорне око ще більше почорніло і колючо озирало узбіччя.

Інженерний корпус розташовувався недалеко від дослідницького університету і трохи далі від головної міської лікарні, де працював доктор Лорі Деванс. Павуче місто збудоване таким чином, що майже усі стежки вели до школи. Вона розташована у самому центрі і це було найкращим рішенням. Оскільки місто було закрите і переважно жили в ньому родини пілігримів, до головного корпусу школи всім було однаково їхати з різних частин міста. Чимось це селище нагадувало Трипілля. Вулиці йшли по колу, а головні дороги сходяться в одній точці. Навкруги школи і по колу міста стояли величезні стовпи з зеленими тарілками на тиках. Ці тарілки між собою з’єднувались і вкривали місто радіонитками, більш густіші над школою, рідші до дуги.  Згори, якби дозволено було підняти дрон з камерою достатньо високо, воно нагадувало павутинну  сітку. Павутинка над школою поглинала частинку аури у маленьких пілігримів, зберігаючи їх від ранній походів. А над рештою міста допомагала відстежувати де найбільше аури концентрується. Зібрану ауру використовували для виготовлення атрибутики для пілігримів.