Сон 3938 Ще ложечку?

Відьми не хворіють. Але якщо занадто багато чаклують (чи, навпаки, мають надлишок магії) їм стає дещо зле. Додайте до цього поганий настрій і отримаєте повний набір моїх симптомів. М'якеньке ліжечко здавалося найбажанішою річчю. Проте, випробував кілька десятків способів скрутити зручний кокон з ковдри та заснути, о другій годині ночі я все ще полірувала поглядом стелю. І заздрила кішці. Моя безхутра білошкіра муркоталка настрибалася й тепер солодко сопіла мені у вухо.

Домовий матеріалізувався просто перед моїм обличчям. Засмучений становищем хазяйки, він власноруч приготував запашне щось, що наполегливо намагався влити мені до рота. Одночасно мій сухий лоб дбайливо дряпав жорсткий кухонний рушник.

– Не треба, – хрипко простогнала я, в'яло пручаючись.

– Треба! – тоном суворої бабусі проказав домовий, – Магічна температура висока, через те тобі конче потрібно підняти настрій та відпочити. Тому ти йдеш на свято!

– Ти хотів сказати «на світло»? – бо саме так я й почувалася.

– Ні, просто ти повинна розвеселитися – терпляче, наче дитині, пояснив домовий.

– Що?? – від здивування відкрила я рот.

– Ніщо! – влучно поцілив ложкою мій «лікар», – А тепер релакс і розслаблення!

«Не з моїм щастям», – встигла подумати я.

Шепіт листя, лісові запахи, дзижчання комах і чиєсь буркотіння. Голос такий знайомий. Та це ж я!

– Тихе полювання? «Фітнес» на природі? Відпочинок для душі? І хто це вигадав таки назви для ходіння по гриби? Як це має заспокоювати, якщо тут самі нерви та незручності! Бідні мої ніжки! – бурмотіла собі під ніс я, спираючись на стовбур чогось кількасотрічного. Добре, що відьом комарі не кусають. Я й без цього бонусу зла та втомлена.

Ще через пару хвилин мене осяяла думка сісти на повалене буревієм дерево, і я нарешті витягнула багатостраждальні ніжні кінцівки. 

– Стоп, чому це я на «шпильках» у лісі? Й грибний ніж більше на кинджал схожий. Он, навіть руна якась, синім виблискує. А яке гостре лезо! Певно, таке найтвердіший сир легко пошматує на прозорі скибочки, – стрибали мої думки навіженими кониками.

Наче почувши про їжу, шлунок сором'язливо нагадав про себе гучним незрозумілим булькотінням. З надією, що перекус в мене все ж таки із собою є, я роззирнулася навколо. Це так я зібралася в ліс? Отакої. Валіза на коліщатках замість наплічника. Буде дуже добре, якщо там не білизна. 

Подумки попросивши удачі, я наважилася подивитися, всередину. Просто чудово: спляча сита кішка та ковбасні шкірки. І старий термос. Звісно, ледь тепла кава ще та гидота, але коли шлунок вважає себе Паваротті, зійде й такий наповнювач. 

Вже допиваючи те, що колись було кавою, я відчула щось в задній кишені джинсів. «Батончик!» – зраділа я. «Жуйка!» – познущалася з мене дійсність. Я сумно зітхнула та відправила до рота одразу дві подушечки. М'ятний смак додав свіжості диханню, а хотілося – щоб думкам. Але жуйка була якісна й добре тягнулася. Знічев'я я вирішила надути з неї велику кулю. На цей достойний книги рекордів Гіннеса вчинок пішла вся пачка. Булька була вже розміром з мене, коли нарешті луснула із дзвінким «бздищ!» і обляпала мені обличчя.

– Вітаю! – почула я голос десь над головою.

Я швиденько стерла з очей рештки «косметичної маски» та побачила джина. Але здивувала мене не наявність синьо-зеленого хлопа в повітрі, а те, що починався цей вихлоп з мого рота, наче з лампи Аладдіна.

– Буду вдячний, якщо ти припиниш жувати мої.. ем-м.. ноги та знайдеш для мене більш пристойне житло, – тоном далеким від вдячного проказав джин.

– Тобі також привіт. Але хіба не ти повинен бажання виконувати? – доречно запитала я, та про всяк випадок дістала з рота рештки жуйки.

– Які всі досвідченні стали, – невдоволено набурмосився джин.

– А давай так, – зглянулася я, – ти виконуєш два моїх бажання, а третє буде про твоє нове помешкання.

– А ти мене не обдуриш? – зіщулив очі джин.

– Ти ж джин, маєш бачити брехню, – заперечила я.

– Точно! – зрадів синьо-зелений, – швидше, загадуй щось!

– Ого, який прудкий, – пригальмувала його я, – мені ж подумати треба! 

– Зазвичай бажають багатство, красу або здоров'я – розвів руками джин, – на твій розсуд!

– Я ж досвідчена відьма, – підвищила себе у званні я, – таке й сама можу начаклувати, були б під рукою книги та сила.

– Шкода, – похнюпився він. – А може помста?

– Відь-ма, – по складах нагадала я.

Такий маячні мені давно не марилося. До речі.. 

– Ти не підкажеш, що я тут роблю з усіма цими речами? – простягнула я в бік джина «ніж» і одну ногу в туфлі на тонкому, 15-сантиметровому підборі.

– Це бажання? – пожвавився він.

– Це питання, – твердо виправила я.

– Вас чекають на балу ельфів, – зітхнув «хлопець із жуйки», – Кинджал це компас, коли напрямок правильний, то руна світиться. 

– А чому я з кішкою? – поцікавилася я.

– Так подарунок же потрібен! – здивований моїм невіглаством відповів джин.

– Свою мурчалку не віддам нікому! – я рішуче заховала за спину валізу.

– Й не треба. Подарунок – ти.

Добре, що я сиділа. Він нізвідки витягнув лупу та навів на мій зап'ясток. Руна дарування. А я вважала, що то скалка. 

– А киця?.. – впала в мене щелепа від неочікуваної здогадки.

– Запрошена особа, – продовжив моє речення джин, – вона ж канадський сфінкс? Тобто місячна кішка. Отже, Свято Місячної Ельфи без неї не відбудеться.

– А гриби тоді навіщо збираю? – не в тему розгублено запитала я.

– Не знаю, – розглядав під лупою щойно зірваний екземпляр джин, – він взагалі не їстівний. Може, для зілля?

Щось тут не те. А може це таке чудернацьке сновидіння й треба лише прокинутися? Я чесно спробувала розплющити очі. Не вийшло. І з другої спроби також. Добре. Зараз швиденько прокажу бажання й телепортуюсь в ліжечко! Я рішуче піднялася й… А де джин? Цей бранець жуйки підступно зник. Разом із жуйкою. Я ретельно промацала одяг і траву навколо себе. Немає. Зате з'явилася моя кішка. Вона вилізла з валізи, потягнулась, залишивши одну задню лапу в повітрі, та просто в тій самій позі перетворилася на лису блондинку. Добре що разом зі зміною подоби на неї «сформувалися» короткий топ та дурнуваті шорти яскраво рожевого кольору.