Сон 3899 Сонце-цвіт для Сонечкі

Гірське шале та шалені краєвиди. Дзвінкі голоси джерельних струмочків, бездоганна блакить неба, доглянуті галявини наче суцільний англійський газон. Я ніжилася в теплих обіймах сонячних промінчиків біля басейну, дальній край котрого прозорим переливом уходив в нікуди. Ні-ко-го! Яка краса! Нарешті відпустка, про яку я так мріяла. Фруктовий салат, заправлений грецьким йогуртом й фантастична запашна кава чекали на мене поряд із шезлонгом. Я з насолодою потягнулася й простягнула руку за смаколиком.

Але замість соковитого нектарина я намацала чиюсь волохату колінку! Різко повернула голову і побачила що моя картина світобудови була зіпсована відірваним клаптиком.

– На, – протягнула брудна ручка надкушений плід.

– Ти? Нащо псувати такий гарний відпочинок? Неможна було зачекати? – справедливо обурилася я.

– Я .. цейво.. вибач, не стримався й з'їв твій сніданок, – винувато прошепотів городній, – воно все таке смачне! Крім тієї болотяної рідини із сердечком в піні. Тебе що, намагалися отруїти? Я виплеснув.

– Це була моя кава! – мої слова почали іскрити бузковим виблисками, – Що ти тут взагалі робиш?!

– Йой! – зойкнув малюк і відскочив подалі в клумбу, – я тут в справах! Чесслово!

– Що може бути такого термінового, що ти вліз аж сюди?

– Між іншим, це було дуже складно! – поскаржилася нечисть, – І це насправді терміново, бо Сонечка захворіла.

– Ну то до лікаря треба. Я тут до чого? – с пересердя кинула в кущі злощасний нектарин.

– Не так захворіла, – виправдовувався городній, – в неї чари болять.

– Що болить? – забула про роздратованість я.

– Чари. Вона дорослішає, чаклує, а їй боляче. Домовий каже, якійсь баланс сил порушено. Але ж вона не звичайна істота, має постійно в чарах жити. Або не жити. Тоді ми також. Але її більш шкода, – сумбурна відповідь городнього поступово перейшла в жалісне бурмотіння.

– Гаразд, дещо зрозуміло, – зупинила його я, – але чому саме тебе відрядили?

– А! Так, це головне – пожвавився малюк, – їй треба в саду квітку посадити. Сонце-цвіт. Я ж на рослинах краще за інших знаюся.  

Він задер носа й гордовито почав перераховувати свої чесноти щодо садово-городніх знань.

– Добре-добре! – зупинила словесний водоспад я, – Що від мене треба? 

– Впізнати квітку! – радісно відповів городній.

– Стоп, а ти тоді нащо? – здивувалася я, – ти ж в нас най-най-найголовніший по рослинах, сам щойно нахвалився на цілого академіка по бур'янах.

– Я краще за того академіка! – тицьнув він себе в груди кігтиком, – але тільки ти можеш впізнати саме ту квітку серед інших однакових. 

Отакої. Тоді треба вирушати й негайно. Сни ж не вічні. Крім останнього. Та й то не сон, а таке собі. 

– Гаразд, – кажу, – куди йти?

Обличчя істотки посвітлішало, губи розтягнулися в щирой посмішці й серед гострих зубчиків промайнув довгий язичок. Городній сильніше потягнув за надірваний клаптик й збільшив діру. Ми разом зробили крок крізь неї.. у вагон.

– Нарешті! Невже не можна приходити вчасно? – роздратовано запитав Анастас, – в мене вже висип від нервування!

– А він що тут робить? – розгублено подивилася на городнього я.

– По-перше він хрещений фєй Сонечки, – зашепотів мені в ухо малюк, – А по-друге, невже ти гадаєш що сонце-цвіт десь в бабці Ганькі на городі росте?

– Я нічого не гадаю, я взагалі зараз сплю. Або ви мені зараз все поясните, або я будильника послухаюся. То де шукати квітку, Анастасе?

– У бабці Ганькі, звісно! – я «закашлялася» в кулак, а Фєй закотив очі і проказав менторським тоном, як для «особо обдарованих»:

– Бабця Ганімеда, між іншим, слідкує за магічним фоном всього ельфійського саду! Але спочатку, – він поклав рекламний проспект на вагонний столик, – треба туди дістатися.

– І як це зробити? – показала я на хмарний дендропарк.

– А це вже до тебе питання, – здивовано відказав фєй, – як насниш, так й буде.

– Не могла щось більш просте і пристойне наснити? – страждав фєй, закутаний в 33 шуби, сидячи в наплічнику єті, – Наприклад літак чи ескалатор?

– Мені навіть уявити лячно, чим може закінчитися подорож із допомогою техніки, яку створила я, – пролунала переконлива (сподіваюсь) відповідь.

Єті, наче волохата м'язова машина, легко й спритно ліз вгору та із задоволенням мугикав собі під ніс популярну мелодію. Ми підіймалися таким чином вже з годину, а він досі ні разу не зупинився перепочити. Я теж почувалася не краще за ельфа, але тримала покерфейс, періодично збиваючи з посинілого носу чергову бурульку. Звісно, коли Анастас не бачив. Паралельно було лише городньому. Здається, він й в космосі без скафандра може обійтися. 

– Фу! Тобто, стій! – раптом скомандував городній, який весь час сидів на плечі єті, – он та хмарина нам потрібна.

Звуки, які видавали мої зуби, могли легко замінити кастаньєти енергійной іспанської танцівниці. Я з надією подивилася в той бік, куди повернулась величезна макітра нашого транспорту. Крізь щільний ніжно-бузковий серпанок ледве помітно позначається силуети якихось споруд. Ура! Яке полегшення.

Проте хмарний шлях до бузкової платформи дендропарка був сумнівною розвагою. Втоплюючись по коліна в ліпкой, як цукрова вата, масі ми мовчки (я – втомлено, фєй – ображено, малюк – за компанію) нарешті допензлювали до магичного куполу сада. Стовпчик поруч був дбайливо прикрашений табличкою «TRESPASSERS W.»* 

Я безсило опустилася на «цукровий» кучугур.

– Це серйозно? Буде стріляти? – ніяково запитала я.

– Ганімеда з таким не жартує, – знизав плечами фєй. 

– І як же нам потрапити всередину, не потурбувавши купола? – задумливо проказала я. І побачила щасливу, замурзану «ватою» мордочку городнього. По той бік. Цей садовий кріт зробив тунель під краєм купола й тепер запрошуюче махав ручкою-лапкою.

– Швидше, – ледве чутно пролунав його голос, – нора затягується!