12

12

Марічка відкрила очі. Сутеніло.

Вона лежала на підлозі в своїй кімнаті. Неприродно, ліва рука вивернута назовні долонею — заклякла, заніміла. Всі кінцівки проштрикувало слабким струмом судом. 

“Боже мій милий. Я — вдома? Де батьки, де всі?” 

Ледве повернувши голову, з клацанням шийних хребців, від чого зморщилася, вона глянула на настінний годинник навпроти. Сьома вечора. Саме час всім повертатися домів.

Марічка спробувала підвестися. Треба, треба. Не можна, щоб рідні застали її в такому стані. Тіло віддавало жахливою кріпатурою, нило, м’язи німо стогнали.

“Я встану. Ось бильце ліжка, тримайся”.

Наче старезна бабця чи то частково паралізована людина, що, попри все, має підвестися, вона підтягнулася на руках і зі стогоном перенесла вагу тіла  на ліжко. Сіла. Видих. Гарячий і кволий, наче температура твого тіла сягнула найвищої відмітки. 

Вона почула підвивання й шкряботіння у двері. Що, хто це? А, дідько, це ж Бублик. Треба відчинити, піднімайся. 

Тримаючись за стінку, на тремтячих ногах Марічка дійшла до дверей, провернула засувку. 

Пес почав гамірно радіти її появі, настирливо стрибав й гавкав.  Марічка поморщилася, кожен різкий звук встромлявся в мізки невидимими гострими спицями. Марічка пройшла у вітальню й сіла, знесилено відкинувшись на спинку софи. Зараз. Ще вдих. Видих. Вдих. Таке враження, що вдруге побувала в автокатастрофі. І швидкої поруч немає. Видих.

Як це все?.. Що сталося? Ааааа…

Згадки нахлинули шаленим виром, знесли реальність тайфуном потойбічних видінь, або — ні! Потойбічними реаліями, бо то все було — теж справжнє!

Боже мій милий! так. Вона була Там. Вона боролася зі справжнім Злом, вона перемагала… І?

Що я накоїла?! Що я вчинила?!

Я могла знищити його! Що я…

В замковій щілині роздався скрегіт ключа. Батьки повертаються з роботи. Бублик знов противно верескнув, радісно побіг до дверей. 

Ооо. Зберися. Сядь рівно. Видих. Мовчи, будь і водночас — ні. Тобі можна наразі.

В передпокої зашаруділо, ввімкнулося світло, загомоніло маминим голосом, відлунням якого був стриманий і татків “хєх”:

— Доню? Ти вдома? — зазирнула в кімнату, не заходячи, бо ще взута, та все йодно встигнувши уважно оцінити обставини, пильно глянувши на біле застигле обличчя доньки в згустілому кімнатному сутінку. — Доню?! Ти… як?

Марічка не певна була, що в змозі вимовити хоч слово, навіть звук. Вона із зусиллям розліпила пересохлі губи й вичавила, не сподіваючись навіть саму себе почути, але вийшло:

— Нормально. Мам.

Дивно, та вона була в змозі говорити. Голос був дещо хрипким, та він — був. Це дійсно дивувало, бо за її відчуттями — їй відмовило все її тіло, без останку. Але ось, виявляється…

— Ну і добре, доню, — з полегшенням відгукнулася матінка, почавши швидко знімати верхній одяг. Вона відразу полинула на кухню, продовжуючи штучно-жвавий діалог, шелестіла при цьому пакетами з супермаркету, — зараз будемо вечеряти. Так картошки в кожушках захотілося — жах! З оселедцем. Йшли з татком повз, аж слину почали ковтати, скажи, Валер? — її голос ледь чутно тремтів, був аж занадто, награно-оптимістичним і всі це розуміли. — Купили. Найжирніший, з кав’яром. Зараз, зараз… — почулися звуки ударів картоплі об мийку, шарудіння газет.

— Як ти? — тихо спитав тато, поклавши теплу долоню їй на голову.

Марічка зробила зусилля й подивилася на татка, прошепотіла ледве чутно:

— Нормально, тат.

*****

Вони сиділи утрьох за кухонним столом.

Бабуся наразі відбувала профілактичне лікування в черговому санаторії, де вкотре лікувала свої уявні болячки. Кожного року в різних закладах країни, загордилася що та Оля Фреймут — хіба табличок не мала. Якась маніакальна хіть на старості років. Ну й нехай. Має право за свої гроші.

Брат був відсутній теж. Студентське життя захопило й понесло бурхливою річкою вечірок, гульок до ранку, квест-відвідувань жіночих гуртожитків, дискотек для незаможних студентів, дешевих генделиків... Нічого, мине.

Марічка, з деяким подивом від самої себе, гарячково пожирала гарячу, ще парку картоплю, що була рясно полита пахкою олією, смачно закушуючи жирним оселедцем, щільно вкритим ріпчастою цибулею. Куснем чорного хліба вимачувала юшку з тарелі. Чвакала й трохи стогнала від задоволення.

Батьки дещо здивовано, та не без задоволення, дивилися на доньку. Вперше за скілько днів дитина нормально їсть. Має апетит! А це ж добрий знак! Організм бореться, водночас відновлюються й моральні сили. Дивилися майже з обожнюванням на поглинання нею їжі, аж про себе забули. Нарешті мама перервала мовчанку:

— Донечко, як добре… все буде добре, доню. Я молебень замовила. Й сама молюся… І тато… да, Валер? Ти просиш у Бога… одужання Тарасу?

Татко неспішно обтер натруджені руки серветкою, відповів з ледве вловимою ноткою сарказму: