11

11

Марічка опинилася в димчастому просторі, що був скрізь. Тривожно заозиралася й похолола: Унґіли поруч не було. Може, вона й десь недалеко, та ці тумани приховували все можливо видиме. І це дуже лякало. Здавалося, небезпека зовсім поруч: чи тут, чи там, причаїлася й спостерігає, шкіриться гострими іклами.

Дівчина завагалася лише на мить. Вона прийшла битися за життя свого коханого, й з Унґілою чи без, вона це зробить. Головне,  щоб з подругою нічого не трапилося.

Вона піднеслася високо вгору, розкинувши руки в сторони, глибоко вдихнула. Долоні наповнились силою, мить — і лагідний блакитний вогонь вже огортає її руки. Звичним рухом, наче ліплячі сніжок, дівчина сформувала невеличку вогняну кульку з яскравою зіркою в центрі і дивилася, як вона збільшується, зростаючи до розмірів невеличкого м'яча. Вона підкинула її високо й різко, раптово. 

Яскрава зоря пронизала блакитними променями все і ніщо навкруги, тільки настирливий туман відсахнувся. 

Марічка піймала кульку й почала рухатися у повітрі, що стало біля неї більш прозорим. Дівчина підняла руку зі своїм ліхтариком угору й наказала йому світити ще яскравіше. Вона повинна віднайти Унґілу чи хоча б дати їй знак. А якщо це побачить Синій Морок — нехай. Тим і краще. 

Вогняна куля в її руці засяяла вдесятеро сильніше, Марічка на мить навіть заплющилася. Туманна димка миттєво й злякано відхопилася, дівчина була тепер наче у великій блакитно-прозорій кулі. Вона обвела поглядом все навкруги. 

"Унґіло! Унґіло!!!"— покликала подругу подумки. Повинна почути. Вони чули одна одну навіть знаходячись по різних світах.

Тиша. 

Марічка вирішила озброїтись вже зараз. Наразі її здібності не полишили її тут, але варто в цьому ще раз переконатися. До того ж, вона відчувала, що пауза затяглася й ось-ось щось станеться. 

Вона поворухнула вушками й стисла правицю. Рука одразу потеплішала, потім аж запломеніла й в долоні матеріалізувалося руків’я обраної нею зброї. Поки що цього досить, ласо вистрибне, як отруєна й смертельно небезпечна кобра, миттєво й налопом, й досягне мети, повір, Синій Привиде. Повір, я заберу його звідси.

Дівчина побачила, як до її оболонки, утвореної Зорею, боязко стікаються дивні субстанції. Вони несміливо наближалися: деякі зовсім нажахано, деякі — швидко, рвучко. Марічка вдивлялася в них, не відчуваючи страху. Вона зрозуміла, що це саме ті істоти, про яких казала Унґіла. І тепер дівчина квапливо розглядала кожну таку сутність, шукаючи образ коханого.

Примари були різні, їх обриси й тіні нагадували як бачених нею в цих світах, так і зовсім невідомих їй істот. Вона сказала:

— Я шукаю людину. Це хлопець на ім'я Тарас. Ви всі... можете мені допомогти?

Субстанції застигли й видихнули стогоном, від якого кров стигла в жилах:

— Тут нема людей. Тут нема імен. Тут нема нічого. 

Марічка нетерпляче озиралася, піднімаючись все вище. Вона знала, що він прийде.

— Тарасе! Тарасику!!!— скрикнула вона так голосно, як тільки могла.

Заблудлі душі продовжували клубочитись по той бік світла, до неї почали доноситись їх плач і стогони, спочатку поодинокі, та ось все більше й гучніше, вони зливаються потоком в єдиний крик, повний болю й нестримного страждання:

— Ти — чарівниця! Допоможи, благаємо!!! Тут так страшно, так боляче! Забери! Забери!!! Забери.

Марічка зіщулилась від цього моторошного хору, й різко й гучно сказала:

— Не треба, прошу! Я спробую. Я для цього й прийшла. Але перш за все мені потрібен Хлопець.

Голоси змовкли, стихли до шепоту.

Дівчина роздивлялася, шукаючи поглядом. Вона парувала у повітрі, повільно рухаючись вбік, кульку вона лагідно випустила з руки й тепер та синхронно рухалась з нею поруч.

Ні… це не він. Ні… Тарасе! Тарасику! Це я, Марічка! Я прийшла по тебе, любий! 

Туга хвилею охопила її. А раптом вона його не знайде? Раптом Унґіла помилилася? І вони згинуть тут навіки, не в змозі повернутися! Так і не зустрівшись навіть одна з одною. І вона не побачить більше коханого…

Марічка стисла кулаки, рішуче настовбурчила хвоста: "Не панікуй. Ти ж відчуваєш — розв'язка близько. І знаєш, що так і повинно було статися."

Раптом вона почула мелодію, вона йшла здаля, наближалася, й Марічка не розуміла, де саме вона звучить: в її свідомості чи навкруги.

Там, де ми є. Там Де Ми Є.

Вона відчула присутність Тараса за кілька митей до того, як побачила. Серце закалатало, забилося зловленою пташкою,  шкіра пішла сиротами. 

Люби вільно, цілуй поволі. 

Прощай швидко, або ніколи. 

Часу мало, маєш дійти. 

Хочеш правди? Мусиш знайти.

А ось і він. 

Ще здалеку, ледь тільки уздріла, зрозуміла це. Марічка одразу впізнала його, хоч він мало відрізнявся від навколишніх маревних сутностей. Вони всі були напівпрозорі, з хиткими обрисами. Зоря засяяла ще дужче, наче кликала теж: “Йди, йди, Тарасе…” — осяюючи йому шлях назустріч.