9, 10

9

— Ну що ти, моя руда чарівнице, — перервав хід її згадок Тарас, — про що замислилася? Можемо взяти кави тут на заправці, бо далі нічого не буде. Будеш? Тут гарна кава.

Марічка кивнула. Так, велике лате їй зараз не завадить. До того ж, далі нічого не буде, не буде. Як жахливо звучить. Ні, буде! Все буде. Ох ти ж, причепилося. Що за дурні думки?

Вони вийшли з Тарасом з автівки й попрямували в приміщення заправки.

Марічка насолоджувалася їхнім шляхом. Приємна улюблена музика, її збірка, де Kazka перемежалася ДахаБрахою, за ними слідкувала витончена й балакуча Alina Pash, начитуючи “Bitangy”, поруч: "О, мамо, о, мамооо, я її покохав" "Сальто назад", далі Соня Кей співала їм: “Ти мій всесвіт…”, Kira Mazur вторила їй “Словами любові”...

Ароматна тепла кава й сонячні відблиски в салоні автівки довершували гарний настрій. І поруч її Тарасик, її наречений. Веселий і жвавий, він розповідав їй кумедну історію знайомства своїх батьків, артистично зображуючи то тата, то маму. Дівчина розсміялася.

Вони мандрували ланами, почасти щойно взореними, рівні темно-коричневі борозенки яких паралельними рядочками рівніли до обрію. Безкрайнє блакитне небо, широкий шлях, що трохи петляючи на пагорбах, вів їх до батьківського дому — що може бути краще наразі?

Родина Тараса жила в маленькому містечку в сусідній області. Марічка вже знала, що там є маленька й чиста річечка, а пан Олекса, батько — затятий рибалка. Що хата його батьків — лялечка, тепле й затишне сімейне гніздо — заслуга його мами, пані Ірини, яка обожнювала рукоділля, а зокрема — вишивання, й хрестиком, й ще якось. Тому їх дім прикрашають вишивані рушники й картини. Також вона була захопливою квіткаркою.

Ще на них чекала молодша сестра Тараса, якій було 16 років. Це трохи більше, ніж потрібно, хвилювало дівчину. До того ж, він розповідав, як міцно вони люблять один одного. Чи не буде з боку Світланки підліткових, власницьких ревнощів? 

Та Марічка намагалася не думати про ймовірне прикре. Вона бачила, що Тарас випромінює спокій, він був певен, що все буде добре, тож дівчина довірилася його настрою і розслабилася.

Попереду все буде.

*****

Марічка зайшла у квартиру. Зачинивши двері, вона стомленим поглядом обвела все навкруги. Сили, що дивним чином дві доби живили її, не даючи їй впасти, заснути, навіть забутися, наче схлинули. Вона безсило опустилася на підлогу як була, вдягнена й взута. Сльози з'явилися неочікувано, заструміли по щоках. 

Цей час вона була наче в якомусь з тих, примарних світів. Неприйняття того, що відбулося, створювало навколо неї вакуум, в який іноді різко вривалися сторонні звуки, люди, біль спогадів. Це било по змучених нервах, вона внутрішньо стискалася й зіщулювалася, наче істота, що довго перебувала в напівтемному й звукоізольованому обмеженому просторі й раптом була виштовхнута назовні, в яскраво-гучний світ. 

Їй надали першу необхідну допомогу, виписали міцні заспокійливі. Вона не стала їх приймати, просто вирішила, що це зайве. Лікар, що спостерігав за Тарасом, наполягав, щоб вона одразу відправилася додому перепочити, але вона просто хитала головою. Він полишив її в спокої.

Найважчим після пережитого було подзвонити Тарасовим батькам. Яких бачила зовсім недавно.

Як чудово тоді все було! Вона наче потрапила додому. Таке враження, що вона зустріла рідних, що давно не бачила. Жодної незручної ситуації, косого погляду, неприємного слова.

Пані Ірина зустріла її з розпростертими обіймами, одразу підкорила добротою, щирістю, материнською турботою. Пан Олекса ж був небагатослівний, вигляд мав трохи похмурий, можливо, через кошлаті сиві брови й справжні довгі козацькі вуса.  Але, не дивлячись на те, Марічка одразу відчула його прихильність, й надалі не помилилася в цьому.

Молодша ж сестричка Тараса, Світланка —  виявилася милою й гарною дівчинкою, вони одразу знайшли спільну мову, відчули  обопільну симпатію.

Оселя батьків Тараса виявилася саме такою, як він розповідав. Біля воріт —  кущі калини й жасмину. Доглянуте подвір'я, на якому вже весело зеленіли паростки квітів, із затишною альтанкою, оповитою ще оголеною виноградною лозою; невеличкий сад, де кожне дерево було ретельно обране й посаджене дбайливим господарем. Пан Олекса водив її стежками, викладеними маленькими плиточками й, погладжуючи стовбури, неспішно казав:

— Горіх. 28 років... Тарасове дерево... В минулому році гарно вродив. Яблунька. Сорт "Медок". Як донька народилася — посадив. Яблука солодкі, дійсно наче мед. Повидло Іра робить, вам з собою дамо. На гарячий тост… є у вас тостер? От... А це айва. Саджанець, думав, не приживеться. Морози вдарили тоді… А нічого, оклигала… варення неймовірне, Марічко, от скуштуєш... Черешні ось тут... Це — чорна, сорт Ревна, а це три — червоні. Раноцвітні. Любиш черешню? Ага, я теж. Онде груша...

В хаті — чисто, просторо. Дійсно, багато вишивки. Хобі пані Ірини бачилося скрізь: на диванних подушках — чарівні гіпнотичні орнаменти, кант скатертини на святковому столі притягував погляд вишуканими візерунками; на картинах, що прикрашали стіни, завдяки вмілим рукам, оживали дикі звірі й птахи, розквітали дивної краси квіти, човни під розгорнутими вітрилами пливли повноводними ріками назустріч жовтогарячому сходу сонця…