7, 8

7

Марічка так і не відповіла тоді Тарасу. Мовчки дивилась в його блакитні очі, де застигло питання. Як розповісти все це? Як? Про дивовижні світи, калейдоскопічні мандри, чудернацьких істот, мову й думки яких розуміла з першої ж секунди? Про свої казкові перетворення, вмілості супергеройки, такі неймовірні, нереальні й близькі, зрозумілі їй водночас? Про її таємне нічне життя, полишати яке не завжди хотілося, воно лякало та приваблювало, кликало її, гучно й пошепки, іноді відштовхувало, та завжди поверталося: новим світом, пригодами, чарівною посмішкою казки.

Тим паче, тепер, після важливої розмови з Унґілою, що відкрила їй очі. Звісно, дещо Марічка ще так і не змогла осягнути, багато питань залишилися без відповідей, але з часом вона все зрозуміє, з’ясує деталі, складе цю дивну картину.

Ні, вона не змогла сказати коханому, вперше збрехала, затуливши обличчя долонями, видихнула з болем, приречено:

— Я не знаю, Тарасе… не пам'ятаю нічого…

Можливо, він повірив. Або зрозумів, що вона бреше. Легенько відвів її руки від обличчя, зазирнув у вічі, поцілував у чоло:

— Добре, кохана, не переймайся…

На тому й все. 

Життя в їх світі продовжувалося, гуло почуттями, висвічувало незначними, але приємними подіями, зустрічами, побутовими клопотами.

Вони потрошку почали готуватися до весілля. Заява вже подана, зробили це майже одразу, через два дні після пропозиції Тараса. Так, можливо, це все було занадто швидко, всі близькі були дещо здивовані їх раптовим рішенням.  Марічка ж з Тарасом не зважали на це. Комусь потрібні роки, щоб зрозуміти важливість людини поруч, а декому достатньо й тижня. 

Вона насолоджувалася своїм новонабутим статусом зарученої, сяяла від щастя, любові, літала на невидимих крилах.

Марічка познайомила Тараса з  рідними. Ні секунди не вагалася, була впевнена в ньому, як в собі. Він сподобався усім: знайшов спільну мову з Івасиком, її молодшим братом, пробалакавши добрі півгодини про комп'ютерні ігри, назви яких вона чула вперше; причарував навіть її чварну й підозрілу до всіх молодиків бабусю. Травив анекдоти, стоячи з нею на балконі, трохи вульгарні, а вона реготала заливисто, наче молода, відкидаючи посивілу голову й тримаючи мундштук з незмінною "Camel blue" в руці.

Навіть вереда Бублик, що вважав своїм обов’язком злостиво й безперервно гарчати на кожну сторонню людину в їх оселі, поводився чемно й навіть, о диво! дозволив Тарасу почухати себе за вухом.

Тато крадькома показав їй "лайк", посміхаючись; мама ж, метушливо накриваючи на стіл і бігаючи з кухні в кімнату з закусками й бокалами, питала доброзичливо про його кав'ярню, їх побут, переймалась весільними клопотами, що насувалися, знайомством з майбутніми сватами... Вечір пройшов напрочуд вдало, Тарас був чемний, веселий, розкутий, уважний... все було ідеально, втім, з ним не могло бути інакше.

Наостанок мама спитала тихцем у доньки, коли та допомагала заварювати чай на тісній кухні: "Доню, а як же... твоя... еммм... нічна поведінка... як з цим впоратись?..."

Марічка заспокоїла матінку, сказавши, що все майже минуло. Вона спить окремо, Тарасик з розумінням поставився до цього... та й все майже припинилося, рідкі поодинокі випадки, все йде на спад…

Мама відчайдушно зраділа цій новині, заторохтіла пошепки, оглядаючись: "Я знала, доню, що Це колись пройде, я вірила... Бог почув мої молитви..."

Вона не хотіла нікого засмучувати, бажала повної інтимності в цьому нічному таїнстві, це було її, тільки її, потаємне життя.

До того ж, назвати його нічним було вже важко. Марічка чітко пам'ятала розмову з Унґілою: кожне слово, відповідь і настанову. Вона вирішила, щоб не стало, навчитись діяти як вона, переміщуючи себе в потойбіччя тоді, коли сама того схоче.

Все вийшло з першої ж спроби, дівчина й не очікувала вдалого переміщення, та воно відбулося легко, наче вона неодноразово робила це.

Марічка була вдома сама, це був будній день. З роботи відпросилася, нежить і субфебрильна температура були достатньою причиною, термінові справи зробила вдома зранку, відправила керівнику емейл і отримала схвалення. 

Тарас пішов у кав'ярню, залишивши їй теплий курячий суп з локшиною й великий заварник чаю з чебрецем, імбиром і лаймом.

Марічка насолоджувалася його турботою, була завжди вдячна, сприймала це кожного разу з захватом, наче мала дитина — дарунок, він не втомлювався піклуватись, а вона – радіти його увазі.

Отже, далі було таке. Дівчина вирішила спробувати дещо, схоже на медитацію. Заздалегідь прочитала в інеті, як саме необхідно діяти, обрала найпростіший спосіб, для новачків.

Завбачливо зачинила двері своєї кімнати на замок. Тарас не повинен був прийти, він до вечора на роботі, та все ж, так було спокійніше. До того ж, перш, ніж почати, дівчина написала йому, що трохи поспить і вимкнула телефон. Всістися в позу лотоса не склало для неї труднощів. Вона була гнучка з дитинства, любила розтягуватись просто так, на дозвіллі, робила це із задоволенням.

Що ж, почнемо. Поглядом дівчина втупилася в пусту, злегка сірувату стіну перед собою, що не мала жодної зачіпки. Поперек трохи нив від невеличкої температури, та Марічці це не заважало. Вона почала зосереджено дихати, контролюючи тільки цей процес. Вдих-видих. Вдих… на вулиці загавкотіла собака… ні, собака є, гавкіт є, мене тут — немає… видих. Вдих-видих… мене тут немає... я — там, в чарівному світі Унґіли, дивися навкруги... пагорби, півкуля... вдих... рівна спина... полиш цей світ... видих... шум автівок за вікном... він є, а тебе вже немає... тут... вдих... немає нічого, нікого... я невагоме тіло... видих... дивлюся, та не бачу... слухаю, та не чую... вдих…