4-6

4

Вона сиділа в кав'ярні Тараса на своєму улюбленому місці, столик біля вікна. Прийшла трохи раніше зазначеного часу, щоб встигнути приховати в тіні підвіконня великий паперовий пакет. Зняла пальто, що шалено їй личило, нове, купила його позавчора: просторе, модного крою, кольору горохового супу. Розчесала пальцями рук трохи вологе від снігу волосся. 

Її чекала важлива розмова з Тарасом.

Марічка вирішила нарешті відкрити йому правду, хоча б частково. Або пан, або пропав. А як інакше? Тільки так вона дізнається, чи не помилилася в ньому. 

Ось нарешті й він поспішає засніженим шляхом до закладу, отже, час настав.

— Привіт, квітко моя, давно чекаєш?— хлопець квапливо роздягнувся й підійшов її поцілувати.— Змерзла? Кави?

Марічка поцілувала його ніжно, зустріла:

— Привіт, Тарасику.

Хлопець зайшов за барну стійку, ввімкнув апарат з кварцевим піском і почав майстерний процес приготування її улюбленого напою. Дівчина взяла паперовий пакет, наблизилась до стійки. Постояла, милуючись ним, його задоволенням від процесу. 

— Кохаю тебе, чуєш? 

— Так, Марічко. Чую. І я тебе лю.

— Я принесла тобі подарунок. Просто так, — вона дістала з пакета постер, поклала на поверхню стійки, щоб він міг роздивитися.

— О, це мені, кохана? Дякую,— оглядаючись через спину, сказав Тарас,— зараз, зачекай ще хвилину.

Він почаклував трохи й ось чашечка духмяної й смачної кави по-турецьки парує перед нею. З ідеальною пінкою та солодкістю.

Взявши постер в руки, поглянув на нього уважно:

— Це ж сюди, в "Заходь на каву", ти купила?

Марічка ствердно кивнула.

— О, мені подобається. Куди повісимо?

— А ти як гадаєш?— відповіла питанням на питання дівчина, пам'ятаючи про своє, ідеальне місце.

— Зараз… думаєш, чи вгадаю, так, лиско?— Тарас вийшов з-за бару, тримаючи в руках картину, роззирнувся на всі боки, — Зараз, лисичка-Марічка…

Хлопець приклав постер в декількох місцях, придивився. Підійшов рішуче до дівчини, що слідкувала за його діями уважним і трохи глузливим поглядом. Глянув підозріло, жартуючи. Дівчина пхикнула, стримуючи сміх. 

— Ти дуже кумедний.

Тарас раптово зупинився, підійшов до стіни в кінці барної стійки. Приклав постера.

— Думаю, це тут, моя руда королево. 

Марічка зааплодувала захоплено, застрибала:

— Так, Тарасе, ти вгадав!

Вони повісили його одразу й стояли тепер віддалік, обійнявшись. 

— Гарно вийшло. Дякую, Марічко.

— Ага. Як там і був.

Тарас розвернув її до себе, притиснув ніжно, вдивляючись в зелений вир її очей, поцілував жадано, пристрасно. Дівчина обійняла його шию, затріпотіла в міцних обіймах, мов тендітне деревце, цілувала коханого, смакувала ним…

Наче віддзеркалення, стояли дві пари, справжня та ілюзорна, дві чашечки кави парували водночас, одна — в реальній дійсності, на міцній деревині барної стійки. Інша: на постері, на високому балконі, займається схід сонця, чоловік і жінка в любові, як єдине ціле, як саме життя.

*****

Марічка вже майже випила каву, але своєї розповіді ще не скінчила. Хоча й намагалася бути максимально лаконічною, та слова підібрати їй було складно. Вона плутано пояснювала: сомнамбулізм, говорю й співаю уві сні, іноді ходжу. Поводжуся в основному тихо, гучно не кричу, не тупцяю. Повинна спати у звиклих обставинах, закритому приміщенні, сама. Розповіла про "гостру" фазу й довготривалі періоди спокою. Про щоденні мамині дзвінки о сьомій ранку.

Тарас уважно слухав, дивився в очі, тримаючи її руку у своїй. Коли вона, схвильовано схлипнувши, закінчила, спитав одразу:

— Я можу допомогти тобі якимось чином? Лікарі там, гроші. Можливо, обстеження якісь треба провести?

Марічка, позіхнувши, відповіла, що єдині умови її життя — це ті, про які вона розказала йому щойно. Тарас замислився на мить, закусив нижню губу.

Дівчина мовчала, очікуючи на його реакцію, ну, будь ласка, вона знає, це, скоріш за все для нього занадто, таке не зустрінеш, о ні, невже вона помилилась в ньому, ні, невже він злякається, її Тарасик? “Я не вірю…”

— Он як. Ну що ж, — хлопець виглядав дещо ошелешеним, та швидко себе опанував, — я знав, що зустрів надзвичайну дівчину й ось цьому ще одне підтвердження. 

Марічка всміхнулася радісно. Тарас зробив ковток з її чашки, сказав теж з легкою посмішкою:

— Нехай іде як йде, так, Марічко? 

Вона ствердно кивнула.

— Так, Тарасику. Коли вирішимо жити разом, можливо, тоді й… будемо думати… як…

— Що там думати, цукерочко. В мене є житло, з якого ти тікала щоночі додому, там є і кімната, яку можна використовувати як твою, моя королево, персональну спальню. Потрібен замок на двері? Зроблюю — Тарас трохи схвильовано вів далі, гладячи її руде волосся. — Ти просто приходь і залишайся. Коли сама схочеш. І на скільки хочеш.