Сни

Щоразу коли до Світлани приходив цей сон, вона схоплювалася з ліжка і, гасячи паніку вправами на дихання, намагалася заспокоїтися. Даремно. Жахливі  картини стояли перед очима, змушуючи калатати її серце.

Ось вона років зо тридцять п’ять. Дещо повніша, ніж зараз. Волоси, вбрані у коси - зовсім на інший манер, але їй личить. На правій руці обручка – заміжня. Вертається з роботи. Піднімає з полу розкидані сином у передпокої іграшки, виносить на двір футбольний м’яч. «Нагадаю, шибенику, хай не заносить його у дім після матчу!»

Син Павло її гордість і її втіха. Йому дванадцять, але він вже зовсім дорослий. І перший серед всіх, чи то у навчанні, чи у спорті.

Важко він їй дався. Весь період до пологів пролежала у лікарні. Ні зайвий раз вийти на вулицю, ні сумку з кілограмом яблук підняти. Навіть чхати забороняли. Другу дитинку хотіла, але як наважитися, на кого Павлушу залишити, якщо знову опиниться в палаті клініки?

Свекруха і мамо далеко, в обох хазяйство – нікому передоручити. А чоловік… Наче й не питущій, і гроші заробляє… Тільки егоїст у квадраті ба навіть у кубі. Як приїде із заробітків, дома його не чіпайте – відпочиває. Ще й гримає повсякчас на жінку й сина: то голосно розмовляєте, то не прибралися вчасно, то гроші не цінуєте, витрачаєте казна на що!    

- Весь у багнюці, бідолаха, - звертається до м’яча і посміхається, наче живому.  

- Вже потрібно тобі, шкіряний, заміну на літо шукати! Живого місця на тобі не залишилося.

Поклала м’яч у куток, глянула у вікно й очам не повірила – біда! Щодуху вскочила у дім, не дивлячись під ноги рвонула у кімнату сина. Він висить у петлі… Вона кинулася до нього, намагаючись врятувати, й втратила свідомість.

Прокинулася біля холодного тіла. Поруч незнайома мала, стоїть у білій сукні над нею й шепоче: «Не буде мене, не буде і його». І слова її, як вирок, незворотні.

З тих пір вирішила не одружуватися.

Микола сидів у черзі до гадалки й не міг ніяк вирішити, чи заходити до неї, чи ні. Йому конче була потрібна порада чи принаймні роз’яснення його дивному сновидінню. Воно приходило не часто, але після нього на душі ставало моторошно. Мати його жила в іншому районі, а з друзями про це говорити ніяковів - піднімуть насміх. Вагався-вагався, та й вийшов із задушливого коридору. «Най йому, обійдуся якось!» І попрямував вулицею додому.

Снився він собі заможним ґаздою. Тракторець на подвір’ї, і борона, і причеп, і новенька автівка. Одружився, як годиться. Молода – вродлива та жива: не встиг подумати, щоб з’їсти, а вже обід смачний на столі, пампушки з часником. Коли тільки встигає! Сину уроки допомагає вчити, за худобою ходить. Ще й працює, чи в сільраді, чи в магазині продавчинею.

Одна біда – задивляються на його жінку інші чоловіки. Здається, й вона їх увазі радіє. Посміхається до них лагідно. Виділяє особливо його шкільного товариша Сергія - постійного суперника в іграх, навчанні, а ось тепер і в бізнесі. Ревності подвоювалися після чарки горілки. Ой, недарма кажуть на неї оковита – і розум обвиває, і очі затьмарює. Штовхає його наче хтось зсередини: «Поїдь, переконайся, із Сергієм вона..., гадюка…».    

  Напідпитку сідає у машину, тисне щосили на газ, здіймаючи стовбур пилу, і жене селом… Оговтується вже у кюветі. Автівка в мотлох, з лоба кров. Люди з усіх боків біжать… Не до нього. До когось… Там… На дорозі.

 Лунає несамовитий крик: «Жінку збили, дружину Миколи!» Потім наближаються звуки швидкої і темрява…

Після чергового кошмару прийняв рішення не одружуватися. Ніколи.

Світлана й Микола познайомилися на лекції, присвяченій сновидінням. Вийшли на перерву попити кави. Обмінялися думками. Обом матеріал, який викладався, видався нецікавим, ведучій проковтував слова і весь час шморгав. Вирішили піти й погуляти містом. Розговорилися, обмінялися тривогами, які ворушили в них власні сни.

Вони вже понад двадцять років разом. Їх взірцевій родині заздрять сусіди. Коли в них питають про секрет сімейного щастя, обидва, посміхаючись, говорять:

- Потрібно прислухатися один до одного й виправляти острахи, наврочені снами...