Розділ двадцять шостий

На роботу я повернулась, абсолютно впевнена в тому, що робитиму сьогодні. Спілкування з Ксюшею, той вечір з Котовськом, коли в мені прокинулась дурна курка, що вирішила записатись в щурячі ряди та боялась кожного шороху… Все то лишилось в минулому. Я хотіла повернутись на роботу в захисному камуфляжі, що складався з сірого брючного костюму і светра з високим горлом, що маскували мене цілих два роки, але, прокинувшись зранку, зрозуміла, що цього не зроблю. Чому ховатись за жахливим одягом? Що мені буде за те, що прийду справжньою?

Звісно, в туфлях на метро не поїздиш, і довелось взути чоботи, а в платтях не завжди тепло та зручно, але я була рада, що лишила пуховик на роботі, а тепер могла красуватись в пальто, подарованому Данилом. Могла зайти в офіс, розправивши плечі, і сміливо дивитись в очі всім, з ким стикалась.

На першому поверсі ліфта був Васнецов. Помітивши мене, він заскочив в ліфт і, навіть не впізнавши, поцікавився:

- Як тебе звати, красуне? Хочеш, - він гидко посміхнувся, - прилаштую тебе на чудову роботу? З перспективою стати керівником відділу?

- Забув вже моє ім'я, Васнецов? – вигнула брови я, не відчуваючи жодного уколу совісті через те, що його вигнали з роботи. – Шкода. Мені здавалось, наше знайомство було досить довгим, щоб ти мене запам'ятав. Але наступного разу не обманюй дівчат, що на тебе ще ведуться. Ти ж вже тут не працюєш.

Васнецов спохмурнів.

- Крисіна? – перепитав він, не вірячи своїм очам. – Це ж треба?  Платті. А в тебе непогані ноги. Могла б собі зробити гарну кар'єру.

- Ну, я не модель, в моїй роботі треба не ноги, а голову, - посміхнулась я, змірявши його поглядом. – Тому я буду підніматись кар'єрною драбиною з допомогою мозку. Але за комплімент дякую.

- Ти не заривайся! – посміхнувся Васнецов. – Зараз поговорю з шефом, і він поверне мене на роботу. А тобі не поздоровиться!

Налякав їжака…

Ні, якщо це кілька днів тому я хапалась за роботу, не уявляючи собі, що робитиму, якщо втрачу це місце, то зараз зрозуміла: Данило не остання паскуда, не даватиме мені жахливі рекомендації, просто напише правду. А правда виглядає вигідно. Знайду собі інше місце. А боятись кожної тіні в старому колективі, щоб вони нічого раптом не дізнались, я не буду.

- Боюсь, - твердо промовила я, - на роботу тебе не повернуть. А лякати мене не треба. Я все одно хочу звільнитись. Мене тепер тут нічого не тримає.

- Нічого не тримає? Багатого собі знайшла?

- Впевненість в собі знайшла, - відповіла я, радіючи тому, що ліфт вже доїхав до потрібного поверху. – А ти, Васнецов, піди пошукай десь порядність. Зараз її багато людей викидає прямо на дорогу, то підбери чиюсь. Може допоможе. Бо свою дуже довго доведеться шукати.

Чоловік так і застиг, не до кінця зрозумівши, що я йому сказала, а коли прийшов до тями, зібрався зупинити мене і вимагати відповісти за свої слова, було пізно. Ліфт зупинився, і я вийшла на потрібному поверсі. Васнецов же не встиг, і ліфт, викликаний іншим, так і відвіз його геть.

Я ж не встигла зробити і трьох крокві, коли мене зупинив невпевнений вигук.

- Дівчино, зачекайте! Ви до кого…

- Доброго дня, Генадій Іванович, - посміхнулась я, повертаючись до охоронця. – Не впізнали?

- Олю? – недовірливо перепитав він. – І правда, не впізнав… Так змінилась за два тижні! Наші вже думали, що ти звільнилась… Васнецов стільки гидоти наговорив, пока Данила Сергійовича ловив…

- Буває, - знизала плечима я. – Та от, вирішила освіжити трохи стиль, - я підморгнула охоронцеві. – Шеф в себе?

- Данило Сергійович? Так, приїхав півгодини тому.

- В кабінеті?

- Скоріш за все.

Я кивнула.

- Дякую, гарного дня.

- Гарного дня, - відповів Генадій Іванович, проводивши мене теплим, майже батьківським поглядом. Напевне, він був одним з небагатьох, за ким я сумуватиму. Гарна людина, хоч і в віці, але він ще не втратив те саме внутрішнє світло і тепло, доброту, властиву далеко не кожному.

Я не стала заглядати на своє робоче місце, одразу рушила до Данила. Секретар, що, як зазвичай сиділа в його приймальні, вскочила, щоб зупинити мене, але останньої миті зупинилась.

- Ольго? – перепитала вона. – Крисіна, ти? Тобі призначено?

- Призначено, - ствердно кивнула я. – Не хвилюйся, він не буде сваритисью

Я сподіваюсь.

Я зупинилась біля дверей, лиш на мить дозволила собі сумніви, а потім обережно постукала.

- Данило Сергійович, можна?

 - Можна, - долинуло з кабінету. – Відчинено!

Напевне, Котовський не впізнав мене по голосу, та й не дивно – з чого б то я приходила до нього так рано, без запису? Якщо хотіла просто щочь вияснити, то могла просто набрати його номер, він же сам дав мені дозвіл дзвонити будь-якої миті.

От тільки зараз я була рада, що не погодилась.

- Ольго? – холодний тон Данила трохи остудив мене. – Проходьте, будь ласка, - звелів він таким буденним тоном, що я ледь стримала бажання повернутись до нього спиною і куди-небудь втекти. – Тільки двері закрийте.